Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

У цей час повз двір пройшли двоє здоровенних німців з гвинтівками на плечах, у теплих маскувальних балахонах та в білих кролячих шапках і теж попростували до саду.

Батько, не оглянувшись на село, пішов садом далі. Німці прискорили крок і рушили слідом за ним..

— Ей! — крикнув один з німців. — Хальт!

Батько все так же спокійно йшов, помахуючи сокирою, мовби не почув окрику. Але не почути не можна було, бо відстань між батьком і німцями — всього п'ятдесят метрів.

— Хальт! — знову крикнув німець і потягнув з плеча гвинтівку. Другий німець теж зняв гвинтівку, клацнув затвором і, не прикладаючи до плеча, вистрілив услід батькові. Чимала гілка, підтята кулею, впала з дерева і ніби нехотя лягла батькові під ноги, перетинаючи шлях.

Батько озирнувся на німців, ткнув себе в груди пальцем і здивовано розвів руками: мене, мовляв? Дивно!

Він ждав, доки підійде патруль, але дивився кудись в інший бік. Юркові в просвіт вулиці видно було лише невеликий шматок саду. З обох боків його закривали хати, і хлопець не бачив, куди і на кого дивиться батько. Юрко бачив тільки, як підходили до татка німці, і йому здавалося, що підходять вони надто повільно. Татко стояв, байдуже відставивши ногу. Німці підходили все ближче.

«Зараз татко різоне їх з автомата!» з якоюсь внутрішньою радістю і страхом подумав Юрко, і серце в нього забилось ще швидше.

Німці підходили. Ось вони вже в п'ятьох кроках.

— Чого ж він не стріляє? — кричить Юрко, але із-за хати виткнулися ще двоє німців, що йшли батькові напереріз, і Юрко зрозумів, чого батько не стріляв.

«Зараз вони його обшукають, — думав Юрко. — Знайдуть автомат і…»

Але німці не стали обшукувати батька. Вони щось спитали його, а батько, простягнувши сокиру, щось їм сказав, очевидно, що він ішов урубати дров. Тоді один німець щось сказав, і всі вони засміялись. Загнувши великого пальця, той самий німець показав за спину, на село: іди, мовляв, додому.

Батько хитнув головою і пішов у село, а німці стояли і дивились йому вслід.

Повернувшись додому, батько закопав у великій хаті автомат, зайшов і сів поряд з матір'ю.

— Ну, от я й дома, — сказав він, зітхнувши. А мама трохи винувато всміхнулась:

— От і добре. Що буде, те й буде, аби разом. От тільки нездужаю я вже кілька днів, тиф ходить, хоч би не захворіти…

Щось вони ще снідали, щось зв'язували в клунки, але Юрко не пам'ятає, що саме. Все заступив той момент, коли в хату увійшли одразу п'ятеро німців і закричали:

— Шнель![2]

— Бістго!

— Льос![3]

— Давай, давай!

І хоч до цього страшного моменту готувалися давно, виявилось, що нічого ще не підготовлено. Куди, наприклад, діти подушки, що робити з ліжком, з фотографіями, які висіли на стінах ще при Юрковій бабусі? Ні, про етап говорили, а не готувалися до нього. Говорили і все сподівалися, що його не буде. Але він наступив, цей час, і треба було кидати домівку, лишати все напризволяще і йти… Куди, чого? Що там чекає на них у чужій чужині? А фашисти підганяли:

— Шнель, бістго!

— Льос!

— Абер бістго!

Вони викидали все з хати в сіни. Грудочка цукру, схована звечора Юрком під подушку, впала на підлогу і докотилася до самих його ніг. Але хлопець не нахилився за нею. Він ступив за поріг і побачив на вулиці жінок і дітей з клумаками за плечима, зігнутих бабусь з костурами і своїх ровесників. Дехто вів на мотузку кіз, дехто в кошику ніс курей, але коли вийшли за село, курей одібрали німці собі, а кіз погнали в село.

Розпоряджався всім і командував ще зовсім молодий німець з плетеними сріблястими погонами. Він сидів на вороному коні, наче перед об'єктивом фотоапарата — підтягнутий, виголений, сповитий навхрест портупеями.

Коли зігнали всіх на майдан, він одділив бабусь та старих дідів і величним жестом руки відпустив їх назад, у село. Бабусі йшли, хрестячись, а діди посміювались над ними:

— Підождіть, підождіть, що ви завтра їстимете..

— У своєму дворі курочка обов'язково зернятко вигребе, — відповідали оптимістичні бабусі, — ще й вас до нового прогодуємо.

Юркова мати ледве стояла на ногах. Вона була жовта, як віск, а на лобі й щоках поблискував краплинами піт. Губи в неї тремтіли. Батько підійшов до німця з плетеними погонами і сказав:

— Моя дружина хвора. Її треба залишити тут.

— Де ваш дружин? Оце? Вона зовсім молодий, вона буде працювайт на фабрік.

— Але вона хвора. Її треба зоставити тут.

— Зоставіт? Що це «зоставіт»? Ага, понімаю. І малчік теж зоставіт? Ні, вони будуть працювайт на райх, а не на комуніст. Марш! — подав він команду і поїхав наперед.

Озброєні німці оточили людей, погнали. Сонце вже пригрівало, і дорога сірою стрічкою тяглася поміж засніженими полями, і їй не було кінця. Під ногами хлюпала сніжна каша, розбовтана військами, що пройшли вночі. Далеко-далеко попереду серед білої рівнини темніла пожежна вишка і все наче тікала далі й далі. По дорозі кумедно й весело стрибали граки. Їм байдуже було, що людей кудись женуть на чужину. І Юрко позаздрив гракам: їм не треба йти по роз'юшеній дорозі аж ген до тієї вишки і десь ще далі, до залізничної станції, вони скоро діждуться справжньої весни і будуть стрибати по першій травичці, а його, Юрка, може,