Читати книгу - "Вітрів кут"

— Я так і знав, — задоволено вимовив капітан, любуючись хлопцем.

— Так ось тобі картуз. — Він зняв свій чудовий, з роззолоченим козирком картуз і урочисто надів його Васі на голову.

— Величенький, — вимовив він при загальному схваленні пасажирів. — Підростеш, якраз по тобі буде.

Вася витягнувся, неначе хотів зразу підрости, і випалив:

— Велике спасибі, товаришу капітан.

Вже коли вони з дідусем ішли провулком додому, Вася подумав: «Я-то трохи злякався», але ця неприємна думка швидко розвіялась, і він з гордо піднесеною головою закрокував рідною вулицею у супроводі юрби ровесників. Вони, як і належить, уже знали про те, що сталося.

Вася погано спав у ту ніч. Прокинувся дуже рано. У вікно заглядав повний місяць. У хаті всі спали. Вася крадькома підвівся з ліжка, ввімкнув настільну лампу й, обережно ступаючи босими ногами, добрався до шафи. Дістав звідти завітний капітанський картуз. Уважно оглянувши його, доторкнувся пальцями до блискучих листків на козирку, а вже потім — який це вже раз — надів.

Але ось горе, полюбуватись на себе не можна було: велике дзеркало у другій кімнаті, там спала мати, а спить вона чутко. Вася це знав. Правда, на письмовому столі лежало зовсім маленьке дзеркальце: в нього було видно або ніс, або вухо. Але нічого робити, довелося любуватись гарним головним убором по частинах.

— Ти що там робиш? — несподівано запитала мати.

Здригнувшись від несподіванки, Вася удавано байдуже відповів:

— Та я так. Води напитись…

— Знаю тебе. Картуза приміряєш…

Вася зітхнув і з жалем поклав картуз на стіл, накрив його газетою і ліг. Лежав з розплющеними очима. Невтримна фантазія малювала наступний ранок у райдужних фарбах.

Ось він надіне капітанський картуз і, певна річ, найкращий свій костюм: кітель, перешитий з батьківського бушлата, — ґудзики на ньому начищені ще з вечора до нестерпного блиску, — і справжні штани кльош. Жаркувато буде, але ж морські капітани і в спеку ходять у повній формі. І ось у супроводі нерозлучних друзів, — а з ними вже про все домовилися, піде він вулицею. Люди зупинятимуться, сплескуватимуть руками: «Дивіться, цей хлопець врятував корабель», «Герой», а може хто й скаже: «Такий малий, а вже капітан…»

Вася навіть заплющує очі від напливу почуттів.

Заснув він непомітно, А коли прокинувся, в кімнаті було вже видно. На столі лежав ключ із зеленою тасьмою. Це означало — всі пішли з хати: батько на судно, мати на базар, а дідусь до моря — душу відвести з від'їжджаючими рибалками — це він робив кожного ранку.

У вікно хтось обережно постукав.

Надворі в повному зборі стояли приятелі: Митя Орличенко, товстун Петько Безверхий, на прізвисько Калкан, і чорний, як жук, Ваня Копчений, артистом прозваний за успішні виступи на шкільній сцені в кумедних ролях. Приятелі посилено жестикулювали руками, роблячи виразні знаки: «Час, чого вилежуєшся».

Одягся Вася швидко, тільки з брюками кльош вийшла неув'язка, — справжній гарний кльош кудись подівся. Довелось одягти брезентові штани, в яких їздив ловити рибу.

Скоро ватага хлопчаків на чолі з Васею, шльопаючи босими ногами, курним провулком попрямувала до моря. Звичайно, ніхто з друзів не звернув уваги на пусте зауваження баби Фені. Вона несподівано вийшла з-за рогу, несучи в кошику свіжу тюльку. Побачивши Васю, бабка сплеснула руками й закричала на всю вулицю: «Тю! Вирядився хлопчисько! Маскарад, чи що, у дитячому таборі сьогодні?»

— Ходімо на дикий пляж, — діловито запропонував Копчений.

— Звичайно, на дикий, — погодились усі.

Тут, у приморському селищі, диким пляжем називають великий, обнесений парканом берег моря, де загоряють «дикуни», тобто всі ті, хто користується всіма благами південної природи без курортних і санаторних путівок — «по-дикому». У розпал літа на пляжі збирається дуже багато людей, особливо дітвори. Надмірно ніжні матері, як правило, пильно охороняють своїх діточок від всіляких «небезпек».

— Едику, не грай з піском. Очі засиплеш.

— Не пірнай, Едику, у вуха вода набереться.

— Едику, не лежи на сонці. Згориш.

Деякі з постійних відвідувачів пляжу від нічого робити могли буквально годинами спостерігати за рибалкою-бичколовом, який примостився, мов сорока на палі, або слухати вигадки якого-небудь підпилого рибалки, що невідомо як потрапив на пляж. Тепер, мабуть, зрозуміло, що кращого місця для ватаги хлопців не можна було підшукати на всьому Азовському узбережжі.

На превеликий жаль, сьогодні на пляжі мало людей. Ранні відвідувачі пляжу сумлінно працювали, споруджуючи тенти. Будували їх досить просто. В пісок втикали кілочки, а зверху натягували простирадло або яку-небудь строкату тканину, — і денний притулок курортника готовий.

На хлопців ніхто не звертав уваги.

І раптом біля самого берега моря вони побачили одинокого хлопця в картатій піжамі.

— Мамин синочок відбився! — закричав Вася.

Одинокий курортний хлопчик у піжамі — це ж справжній скарб для місцевої дітвори. Звичайно такого хлопчика дражнили. Після перших слів дітвори він тікав щодуху, на ходу кличучи батьків на допомогу.

Як і треба було чекати, ватага попрямувала до «піжамного» хлопчика. Вася оглянув його оцінюючим поглядом:

— Ей, ти! — голосно крикнув він.

Той глянув на Васю та його товаришів, які стояли у невимушених позах, і нічого не відповів.

— Ти глухий? — чіплявся Вася.

— Ні, не глухий. А що тобі?

— Як тебе звуть?

— Мене? А тобі не все одно? Ну… Толя.

— А прізвище?

— От причепився. Прізвище, будь ласка, Гусинський.

— Ага. Значить, Толець Гусак, — швидко переклав Вася.

— І за це дякую.

Толя почав знову дивитись на море. Розмова якось не виходила. Тоді Вася почав наступ:

— Як же ти без таточка і матінки? Ти