Читати книгу - "Тенета зради"

Це вже було небезпечно — щоб хтось запам'ятав, як підвозив американку і саме там, де в каналі знайшли автомобіль; може, це загроза для неї, а може, й ні, вона має зникнути, розчинитися, не залишивши жодних слідів. Але цей восьми- чи дев'ятирічний хлопчик усе добре підмітив і належно пояснив: «Вона сказала «луб'язні» замість «люб'язні». І тут вона не зуміла викрутитись, увесь її план міг розсипатися через прискіпливість і тонкий слух цього хлопчини.

— Так, я американка, — відповіла вона. Можна обдурити дорослого, але не дитину.

— Але ви чудово говорите по-італійському, я б ніколи не помітила, — зауважила привітна лонгобардка.

— Я вивчила вашу мову за допомогою платівок, за півроку, — сказала вона згідно з правилом, засвоєним у тій школі, школі злочинів: суть його в тому, що слід зацікавити співрозмовника якоюсь невинною темою, аби він не зосередив своєї уваги на інших, небезпечніших речах.

Синьйор П'єро, — досі він ставився до неї з підозрою, роздратовано зиркаючи на цю чужинку в своїй машині, а в неї ще й пальто мокре, хтозна й від чого, ще забруднить йому сидіння; коли подумаєш, що за набрід тут волочиться, тільки така наївна людина, як його дружина, могла запропонувати їй місце в машині, — раптом пожвавішав:

— Не може бути, всього за півроку?! Ти чула, Естер? Виходить, це правда, що розповідають про ті платівки для вивчення мов.

— Авжеж, правда, — відповіла вона й заходилася грати роль рекламного агента з продажу платівок для тих, хто хоче стати поліглотом. — Півроку тому я вміла сказати по-італійському лише «О моє сонце»[1].

— Знаєш, Естер, треба буде розпитати про ці платівки для Робертіно. У Мальсугі їх можна придбати зі знижкою, — промовив синьйор П'єро.

Вони вже проминули митницю і тепер їхали вздовж Конка Фаллата, там, де Ламбро Мерідіонале розходиться двома рукавами, які потім з'єднуються по той бік від Навільйо Павезе, і поки той П'єро говорив, вона глянула на годинник: неповних п'ять хвилин до одинадцятої, все йшло за планом. Тим часом господарі машини й далі розмовляли між собою про грамплатівки для вивчення мов, минаючи довгі, майже безлюдні бульвари, бузкові у бузковому світлі від флуоресцентних ламп, і нарешті вона сказала:

— Ось тут, будь ласка. Я вийду тут, на цій площі.

— Як хочете, — кинув синьйор П'єро; він міг би грати у театральних виставах, так добре вдав жаль від того, що вона залишає їх, що він не матиме щастя супроводжувати її ще довго й далеко, всюди, хоч би куди вона забажала.

— Дуже дякую, — мовила вона, відчинила дверцята саме в ту мить, коли авто зупинилось, і швидко вийшла, щоб вони не встигли добре розгледіти її обличчя. — Дякую, дякую! — Вона помахала рукою і одразу ж пірнула у тінь від великого дерева, уникаючи мертвотного світла від лампи, під якою лонгобард зупинив машину.

Це був небезпечний відтинок дороги, але тут вона не могла нічим собі зарадити, самотня на цій безмежній площі на околиці Мілана, на лагідному, хоч і прохолодному вітрі наприкінці квітня; на душі їй стало незатишно, та переляк їй однаково не допоможе, і вона його прогнала. Тут на площі була стоянка таксі, вона це знала, бо заздалегідь добре вивчила місцевість і тепер попростувала на зелені вогники двох машин, що дрімали під розлогими деревами.

— Готель «Палас».

Таксист задоволено кивнув головою: така поїздка — саме те, що треба; переїхати через усе місто й опинитися біля вокзалу, де він о будь-якій порі знайде пасажирів, та й дівчина, напевно, теж не з гірших, коли їде до «Паласу». У темному салоні вона знову зиркнула на годинника й при світлі від ліхтарів побачила, що вже сім хвилин на дванадцяту; отже, вона випереджає свій графік на сім хвилин.

— Зупиніться, будь ласка, біля цього кафе.

Вони були на вулиці Торіно, зовсім тихій о цій мертвій порі, коли люди ще не вийшли з кінотеатрів, коли не видно було ні перехожих, ні автомобілів; та навіть у цей час на вулиці Торіно не можна було зупинятись, проте водій повівся так, наче був на подвір'ї власної вілли, — виїхав трохи на тротуар і зручно спинився перед кафе.

— Джин, будь ласка, — попросила вона у цьому чудному, схожому на невеликий коридор кафе, яке оформляв, певно, не дизайнер, а мініатюрист, і йому вдалося втиснути сюди все — від автоматичного програвача до телефонної будки, ще й вентилятор. Замовляти джин теж було помилкою: самотня дівчина, яка о цій порі п'є такий екзотичний напій; отож четверо чоловіків, що, крім хазяїна, сиділи в залі, ще уважніше поглянули на неї і, без сумніву, примітили англосаксонський тип її обличчя; та й панчохи і туфлі все ще були мокрі, і вона залишала за собою сліди; та, може, ніхто нічого й не завважив: у місті було повно іноземців, що приїхали на ярмарок, і ввечері більшість із них випивали й поводилися досить ексцентрично. У машині вона закурила сигарету, і це, та ще джин, трохи додало їй сили. Все закінчено, вона домоглася свого. У номері готелю «Палас» вона пробула хвилини три: двох їй вистачило, щоб перевзутися, змінити панчохи й надягти плащ, і ще однієї — щоб замкнути наготовані валізи. Рахунок було вже виписано, гроші вона теж приготувала; ще одну хвилину змарнувала на те, щоб роздати чайові й дочекатися таксі, яке викликала заздалегідь. Ще за дві хвилини таксі довезло її до вокзалу.

Їй була вже знайома ця споруда, схожа на вавілонську святиню; тут вона орієнтувалася добре.

— До «Сеттебелло»… — кинула носієві, що заходився коло її двох валіз та шкіряної сумки. Поки вона йшла за носієм, якийсь південець, усміхаючись своїми жахливими конячими зубами, запропонував їй своє товариство; його верхню губу прикрашали вуса, що, як він, певно, вважав, невідпорно приваблювали жінок; та вздовж перону, де стояв «Сеттебелло», прогулювалися два карабінери, а що в низькорослого завойовника сердець вони явно не викликали довіри, то він дав їй спокій.

У неї вже був квиток