Читати книгу - "Зневажаючи закон"

— А чого він міг замірятися на своє життя? — спитав лікар. — Я його зовсім не знаю, досі моєю пацієнткою були ви, а не ваш чоловік. Пробачте, я волів би не втручатись у ваше особисте життя, але… чи не страждав він якоюсь хворобою, котру приховував од інших? Є чимало різновидів психічного стану, коли людина спроможна умовити себе, що хворіє, скажімо, на рак, якого в неї насправді немає.

— Справа не в хворобі, — відповіла Ірена. — Але він, певний час був пригнічений, а не хотів мені нічого розповідати. Якось я побачила, що він палить листа. Були ще й дивні дзвінки по телефону, після них Янек ходив засмучений і мовчав. Ні, докторе, я знаю, про що ви хотіли спитати. Ми жили… тобто живемо в цілковитій злагоді, і ніхто з нас не заплутувався в жодні побічні серцеві або сексуальні справи. В цьому я впевнена.

Лікар подумав, що саме в цьому жоден чоловік і жодна дружина не можуть бути впевненими, але вголос висловлюватися не став. Він волів почути якнайбільше, та в цю мить хтось настирливо подзвонив у двері.

— Даруйте, піду подивлюся, хто там…

Жінка вийшла до передпокою. Доктор Галицький знову глянув на хворого, але той і досі спав. Тоді лікар сів поряд і заходився розглядати картини на стінах та чудові антикварні меблі. З передпокою почувся роздратований голос, до якого відразу ж приєднався другий. Завадовська намагалась угамувати гостей, але марно. За хвилину двері розчинилися, й до спальні не увійшло, а просто вдерлося двоє чоловіків.

— Це ж нечува… — почав був один з них і стенувся розглянувшись.

— Благаю вас, не треба його будити! — пошепки сказала Ірена. — Чоловікові дали снодійне, він дуже хворий. Прошу вас, перейдімо до сусідньої кімнати.

— Зараз! Хвилинку… — Другий чоловік, старший, підійшов і схилився над хворим, але в цю мить лікар вирішив, що зобов'язаний втрутитися.

— Пробачте! — Він рішуче відсторонив чоловіка й, мов на сторожі, став біля хворого.

— А ви хто такий? Чи не родич?

— Ні. Я лікар, моє прізвище Балицький, і я не дозволю тут жодних інцидентів. Це мій пацієнт, важко хвора людина.

— Коли він так важко хворий, то чому не в лікарні? — в'їдливо спитав другий чоловік.

— А це вже справа моя й пані Завадовської. Можливо, я ще сьогодні змушений буду покласти його туди, але поки що прошу вас вийти з цієї кімнати.

— Та в нього й справді кепський вигляд, — погодився молодший гість. — А він ще живий? Бо й не ворушиться.

— Вийдіть звідси! — гримнув лікар. Він ніколи не стримував себе, якщо був упевнений, що має рацію. Глянувши на Ірену, яка зблідла, Балицький грізним голосом додав. — Він не лише живий, а ще й нас усіх переживе! Вийдіть звідси, бо викличу міліцію.

— Міліцію ми вже й самі викликали, — відповів старший гість. — Тільки поки що не сюди. Та хай буде по-вашому, давайте кудись вийдемо, він однаково ж спить, розмовляти а ним важко. А ви підете з нами, — кивнув він до Ірени.

— Я в себе вдома, ображено відповіла господиня, — й робитиму те, що вважаю за потрібне.

— Йдіть, Ірено, а я лишуся тут. Якщо ж буде потрібно, негайно кличте мене, — проказав лікар.

— За кого ви нас маєте? — обурився старший.

Усі, крім лікаря, перейшли до сусідньої кімнати, їдальні чи то вітальні, й старший гість трохи зніяковіло мовив.

— Пробачте, будь ласка, справді вийшло якось…

— Може, ви мені нарешті скажете, в чому справа й хто ви такі? — перебила його Ірена.

— Я ж вам одразу відрекомендувався: ми з кооперативу «Нове майбутнє», де ваш чоловік працює вже п'ять років.

— На жаль, я вас не знаю.

— Повторюю: я — заступник голови, моє прізвище Малевський. А це — магістр Новак, з контрольного відділу. Справа ж прикра, дуже прикра. Пан Завадовський так раптово захворів три дні тому, що навіть не подзвонив.

— Він справді захворів несподівано. З ним стався напад, і він знепритомнів.

— Так, так… Ну, буває, хоча й дивно, що це сталося саме зараз…

— Як то «саме зараз»?

— Ну добре, давайте відверто… Вчора в нас була ревізія згори. Ваш чоловік, як старший інспектор з технічних питань, мав ключі від допоміжного складу сировини й напівфабрикатів. Це перш за все похідні вугільної кислоти, снодійні, хлориди… але не в тому справа. Найголовніше — там зберігаються й алкалоїди, морфін, кокаїн, героїн тощо. Ви ж, мабуть, розумієте, що це таке…

— Розумію! — відрізала вона. — Але й досі не второпаю, в чому справа.

— Ми ревізували той склад, — пояснив магістр Новак. — Бракує кілограмів дванадцять препаратів, передусім отих, найцінніших.

— І найжахливіших! — докинув Малевський.

— Але… хіба тільки в мого чоловіка були ключі від того складу?

— Не тільки. Справа, однак, у тому, що його заступник Лісовський уже три місяці перебуває за кордоном. Він у відрядженні в Африці, веде там переговори про експорт нашої продукції. За день до його від'їзду ми разом із вашим чоловіком, магістром Новаком і ще одним інспектором зробили переоблік усіх препаратів нашого складу. Відтоді ключі були тільки у вашого чоловіка. А зараз ми, як уже сказав колега Новак, недорахувалися дванадцяти кілограмів. Гірше того, коли ми уважніше все обстежили, то виявилося, що чимало сировини, просто кажучи, підмінено.

— Як це так? — вигукнула господиня.

— А так: дещо підмінено звичайнісіньким цукром, дещо — крейдою, а рідина — дистильованою водою.

Запала мовчанка. Ірена перелякано дивилася на чоловіків. Вона не могла цього зрозуміти. Отже, Янек не лише брав (Ірена й подумки воліла не вживати слово «крав»), але й ошукував!

— Ось чому… — вона урвала. Ні, про спробу самогубства вона не розповідатиме.

— Ви хотіли сказати»: ось чому він захворів? — спитав Малевський.

— Ти бач, сумління прокинулося! — глузливо буркнув Новак.