Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

Жуки посунули просто на них. Хай би чим вони були, Черепаха Матурин у піднятій руці Каллагена не мала на них жодного впливу. Товстун у смокінгу з картатими лацканами млявим голосом, у якому звучали мало не питальні нотки, заговорив до птахолюда:

– Вони не повинні пройти далі цієї зали, Меймане, і не повинні залишити її. Нам наказали…

Юк вистрибнув уперед, з-за зціплених зубів почулося гарчання. Звук був, поза сумнівом, Юкові геть не властивий і нагадав Каллагену коміксову «бульбашку» з написом «Гррррр!».

– Ні! – стривожено заволав Джейк. – Юк, ні!

Услід за хлопчиковим вигуком крики й сміх за гобеленом стихли – неначе до фолькен, що святкували там, зненацька дійшло, що тут щось коїться.

Але Юк не звернув на Джейкове застереження жодної уваги. Трьох ворогів він розчавив одразу. У тиші, що запанувала, хрускіт панцирів лунав особливо зловісно. Їсти їх він не хотів, просто, розмахнувшись і розчіплюючи зуби, жбурляв трупи (кожен завбільшки з мишу) в повітря. І решта жуків ретирувалися під стіл.

Він створений для цього, здогадався Каллаген. Можливо, колись давно всі шалапути існували саме задля цього. Їх вивели так само, як деякі породи тер’єрів, для…

Панотцеві роздуми обірвав хрипкий гук з-за гобелену.

– Г’юми! – закричав один голос, а за мить до нього приєднався інший: – Ка-г’юми!

У Каллагена раптом з’явилося абсурдне бажання крикнути у відповідь: «Gesundheit!»4

Але не встиг він вигукнути ні це, ні будь-що інше, як у голові прогримів голос Роланда.

– Джейку, йди.

Хлопець спантеличено озирнувся на Каллагена. Він ішов, схрестивши руки на грудях, готовий жбурнути Орізу в першого, хто поворухнеться. Юк повернувся на вихідну позицію за Джейком, хоч досі крутив головою, вишуковуючи можливу здобич. Його очі блищали від мисливського азарту.

– Ми підемо разом, – твердо сказав Джейк. – Отче, вони ж причмелені! І ми вже близько! Вони забрали її звідси… з цієї зали… повели через кухню…

Каллаген не відреагував. Тримаючи черепашку високо над головою (так тримають ліхтар у темній глибокій печері), він повернувся обличчям до гобелену. Тиша, що запанувала в тій залі, була стократ лячнішою за репет і гарячкове ґелґотіння сміху. Та тиша нагадувала дуло націленої зброї. І хлопчик зупинився.

– Іди, поки ще є змога, – мовив Каллаген, щосили намагаючись, аби голос його звучав спокійно. – Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.

– Але ти не можеш…

– Іди, Джейку!

Від цього крику чоловіки й жінки в «Діксі-Піґ», ниці люди, поневолені sköldpadda чи ні, неспокійно забурмотіли. За звичайних умов їх цілком можна було б зрозуміти – адже з рота Каллагена лунав голос, що Каллагену не належав.

– У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!

Зачувши, як Каллаген говорить голосом Роланда, Джейк широко розплющив очі й розтулив рота. Вражений, він роззирнувся навколо.

За секунду до того, як гобелен ліворуч від них відлетів убік, Каллаген зрозумів чорний жарт, що його цілком могло не вловити неуважне око. Смаженина на витканому бенкетному столі мала не поросячі, а людські обриси. Лицарі й дами їли людське м’ясо й запивали його людською кров’ю. Гобелен зображав трапезу людожерів.

А тоді стародавні істоти, що теж вечеряли, відкинули непристойний килим і вихлюпнули в залу, пронизливо верещачи крізь величезні ікла, що навіки розперли їхні безформні роти, зробивши їх напіврозкритими. Їхні очі були чорні, як сама сліпота, шкіра їхніх щік і брів – навіть тильні боки долонь – поросла буграми пухлин. Як і вампірів у обідній залі, їх оточували аури, але ядучо-фіолетової барви, настільки темної, що вона здавалася чорною. З очей і рота сочився якийсь гній. Деякі істоти швидко торохкотіли, деякі – сміялися. Здавалося, вони не відтворюють звуки, а вихоплюють їх із повітря, немов щось живе.

І Каллаген упізнав їх. Авжеж, упізнав. Хіба ж не один із їхнього кодла відправив його блукати світами? То були істинні вампіри, вурдалаки першого типу, чиє існування тримали в суворій таємниці, поки не надійшла пора нацькувати їх на непроханих гостей.

І черепашка в його руках на них не діяла.

Каллаген побачив, як широко розплющуються від жаху очі Джейка, як лізуть мало не на лоба від вигляду тварюк, як блідне хлопчик, геть-чисто забувши про свою мету.

Не знаючи, які слова вирвуться в нього першими, поки сам їх не почув, Каллаген закричав:

– Першим вони вб’ють Юка! Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!

Зачувши своє ім’я, Юк загавкав. Від знайомого голосу Джейків погляд начебто прояснів, але Каллаген не мав часу й далі випробовувати хлопчикове везіння.

Черепаха їх не зупинить, та принаймні втримає решту. Кулі їх теж не зупинять, але…

З відчуттям дежавю (а чом би й ні, він уже переживав цей кошмар раніше, в будинку хлопчика, якого звали Марк Петрі) Каллаген сягнув рукою у відкритий комір своєї сорочки й дістав натільного хрестика. Той клацнув об руків’я «рюгера» й повис на грудях, світячись сліпучим синювато-білим світлом. Два прадавні створіння, що вже хотіли було вхопити Каллагена й затягти в свою юрбу, зненацька сахнулися й завищали від болю. На очах у Каллагена їхня шкіра зашкварчала й стала плавитися. І Каллаген шалено зрадів.

– Забирайтеся, згиньте! – закричав він. – Сила Божа наказує вам! Сила Христова наказує вам! Ка Серединного світу наказує вам! Сила Білості наказує вам!

Попри це один з вурдалаків наважився кинутися до нього – безформний кістяк у стародавньому, замшілому костюмі з «метеликом». На шиї в нього метлявсь якийсь старовинний орден… чи не мальтійський хрест? Рукою з довжелезними пазурами істота спробувала хапнути хреста, але Каллаген відсмикнув його останньої секунди, й упир схибив – лапа вхопила повітря на дюйм вище. Без зайвих роздумів Каллаген блискавично викинув руку вперед і встромив кінчик хреста в пергаментно-жовтого лоба істоти. Золотий хрест увійшов у тіло, як розпечений рожен – у масло. Створіння в запліснявілому костюмі випустило протяглий крик болю й ляку та позадкувало. Каллаген висмикнув хреста. На якусь мить, поки старезне чудовисько не встигло затулити лоба лапою, очам Каллагена відкрилася діра від його хреста. А відтак крізь пальці мерця потекла жовта загусла рідина. Його коліна підігнулися, й він гепнувся на