Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

дуже схожі на білих зулусів. У їхніх руках були келихи з рогу, і довге волосся спадало їм на спину. Дивлячись на цього чоловіка, який стояв біля трапа, я подумав, що якби він трішки відростив собі волосся, одягнув стальну кольчугу на свої могутні груди, взяв би бойову сокиру й келих із рогу, то цілком міг би позувати для цієї картини. І, між іншим, дивна річ (як дає себе взнаки походження!): пізніше я дізнався, що в жилах сера Генрі Куртіса — так звали цього високого джентльмена — текла датська кров12. Він дуже нагадував мені ще когось, але кого — я не міг згадати.

Другий чоловік, котрий стояв, розмовляючи з сером Генрі, був зовсім іншого типу. Я зразу ж подумав, що він морський офіцер. Не знаю чому, але морського офіцера зразу видно. Мені доводилося з ними їздити на полювання, і повинен сказати, що вони завжди виявлялися незвичайно хоробрими і симпатичними людьми, яких рідко можна зустріти. Одне в них кепсько: дуже люблять вони лаятися.

Дещо раніше я задав запитання: що таке джентльмен? Тепер я на нього відповім: це офіцер Британського Королівського флоту, хоча, звичайно, й серед них іноді зустрічаються винятки. Я думаю, що широкі морські простори і свіжі вітри, що несуть дихання господа бога, омивають їхні серця і видувають скверну із свідомості, роблячи їх справжніми людьми. Але вернімося до розповіді. Знову правда на моєму боці. Так, цей чоловік був морським офіцером. Бездоганно прослуживши на флоті її величності сімнадцять років, несподівано й наперекір його бажанню він був зарахований у резерв із чином капітана. Ось що чекає на людей, які служать королеві13. У повному розквіті сил І здібностей, коли вони набувають великого досвіду і знань, їх викидають у холодний, непривітний світ без засобів на Існування. Можливо, вони замиряються з цим; але щодо мене, я все ж волію заробляти на хліб полюванням. Грошей у тебе буде так само мало, але стусанів ти отримаєш менше! Прізвище офіцера — я знайшов його у списку пасажирів — було Гуд, капітан Джон Гуд. Це був кремезний чоловік років тридцяти, середнього зросту, темноволосий, досить оригінальний на вигляд. Він був надзвичайно охайно зодягнутий, старанно поголений і постійно носив у правому оці монокль. Здавалося, що цей монокль уріс йому в око, оскільки носив він його без шнура і виймав, тільки щоб протерти. З сердечної простоти я думав, що він і спить із ним, але потім довідався, що помилився. Коли він лягав спати, то клав монокль у кишеню штанів разом зі вставними зубами, яких у нього було два чудових комплекти, що часто змушувало мене порушувати десяту заповідь14, оскільки своїми я похвастатися не можу. Але я забігаю наперед.

Незабаром після того, як ми знялися з якоря, настав вечір, і погода несподівано зіпсувалася. Пронизливий вітер подув із суші, опустився густий туман із мжичкою, і всі пасажири змушені були покинути палубу. Наше плоскодонне судно було не досить навантажене, і тому його дуже гойдало — іноді здавалося, що ми ось-ось перекинемось. Але, на щастя, цього не сталося. Перебувати на палубі було неможливо, і я став біля машинного відділення, де було дуже тепло, і розважався тим, що дивився на кренометр. Стрілка його повільно розгойдувалася назад і вперед, відмічаючи кут нахилу пароплава при кожному крені.

— Ну й кренометр! Він же не вивірений! — почувся поруч зі мною чийсь роздратований голос.

Озирнувшись, я побачив того морського офіцера, на якого уже раніше звернув увагу.

— Хіба? Чому ви так думаєте?

— Думаю? Тут і думати нічого! Авжеж, — вів далі він, коли наш пароплав знову встановив рівновагу після чергового крену, — якби судно справді накренилося до того градуса, який показує ця штука, — тут він показав на кренометр, — ми б перевернулися. Але що ще можна чекати від капітанів торгового флоту! Вони, як чортяки, недбалі.

Якраз у цю мить пролунав гонг на обід, через що я дуже зрадів, адже коли офіцер Британського флоту починає лаяти капітанів торгового флоту, то слухати його нестерпно. Гірше цього тільки одне: слухати, як капітан торгового флоту висловлює свою відверту думку про офіцерів Британського флоту.

Ми з капітаном Гудом спустилися в кают-компанію і там застали сера Генрі Куртіса вже за столом. Капітан Гуд сів з ним поряд, я ж зайняв місце навпроти. Ми з капітаном розговорилися про полювання. Він задавав мені багато запитань, і я намагався давати найвичерпніші відповіді. Невдовзі розмова перейшла на слонів.

— Ну, сер, — сказав хтось із тих, що сиділи неподалік од мене, — вам пощастило: якщо хтось може до пуття розповісти вам про слонів, то це тільки мисливець Квотермейн.

Сер Генрі, який увесь час мовчки прислухався до нашої розмови, на останніх словах помітно здригнувся.

— Вибачте мені, сер, — тихо сказав він низьким басом, саме таким, який повинен був виходити з таких могутніх легенів, — вибачте мені, сер, ви не Аллан Квотермейн?

Я відповів ствердно.

Сер Генрі більше до мене не звертався, але я чув, як він тихо промовив про себе: “Яка удача!”

По обіді, коли ми виходили з кают-компанії, сер Генрі запропонував мені зайти до нього викурити люльку. Я прийняв запрошення, і ми з капітаном Гудом пішли в його каюту, яка виходила на палубу. Це була чудова простора каюта, що колись складалася з двох. Коли хтось із наших поважних франтів здійснював поїздку на “Данкелді” уздовж узбережжя, перегородку зняли, а на старе місце так і не поставили. В каюті був диван, перед яким стояв маленький стіл. Сер Генрі послав стюарда по пляшку віскі, ми втрьох сіли й закурили люльки.

— Містере Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі, коли стюард приніс віскі й