Читати книгу - "Оранжеве сонце"

— Го-го-го-го!.. — раптом прокотився лад світом чийсь могутній голос, від якого захитався вогненний водоспад.

І хмара, ніби ковзнувши по м'якому схилу, несподівано зупинилася. Ни припала до руки Е, і юнак відчув, як сполохано б'ється її серце, хоча небезпека й минула. Потойбіч вогненного водоспаду загримотіла хода якогось велетня. Підвівши вгору руки, він намагався чи то підтримати розчахнене склепіння, чи то, навпаки, ще ширше його розмет-нути. Обличчя приховували клуби диму, та коли на мить вони розсіялися, Е побачив, що то був Ту. З яким наміром він з'явився — з добрим чи лихим?.. Е хотів пильніше вгледітись у лице Ту — може, то не він, а інша, схожа на Ту могутня істота?.. Та раптом велетень кудись зник.

Усе почало вгамовуватися, стихати, бліднути. Шалена гуркотнеча і сліпучі зблиски віддалялися в безмірну далечінь, і те віддаляння ніби заколисувало, неначе клало до уст таку запашну квітку, від якої паморочилась голова, млосно стискалося серце. Юнакові здалося, що Ту, який став велетнем, прикував його до землі силою свого пломінкого погляду. Е силкувався розплющити очі, поворухнути бодай пальцем, але це було не під силу. І лише тоді, коли зневірився в марних потугах пробудитися, потужний поштовх серця зірвав його на ноги.

Хоч і стрімко схопився Е, та все ж помітив, як з його лиця упала додолу біла квітка з великими пелюстками.

Юнак нахилився і підняв її. Вона була дуже духмяна. Майнула думка: мати Уф поклала цю квітку, аби він заснув?.. Але ж у неї в руках не помічав жодної квітки… А чи не підкинула її Ни, аби він проснувся?.. Так, саме вона підкралася до нього і залишила цю квітку… Коли ж вона тут була — давно, недавно? Е поглянув на небо: з голубими цятками вже розмовляв великий сяючий ріг… Коли приходила мати Уф, великого рогу на небі ще не було… Отож і Ни, мабуть, давно приходила… Чекала. Будити не зважилась. Пішла собі. А тепер, напевне, вже спить… Е так нестерпно заманулося побачити її, взяти руку дівчини у свою, як це він зробив там, на небі!..

Е швидко оббіг навколо валуна, та так легко, що жодна галузка не тріснула під ногами, метнувся в один бік, у другий. Дівчини ніде не було. Пробіг ще кілька разів поміж кущами, стовбурами. Нарешті зупинився пригнічений.

— Ни вже спить, — прошепотів юнак. — Уже спить.

— Я тут, — пролунало зненацька.

Е стрімко повернувся на голос і нічого не побачив.

— Де ховається Ни? — запитав у порожнечі, не вірячи в те, що Ни може бути тут, так близько.

— Я тут, — промовила вже гучніше.

Е ступив кілька кроків на голос і зупинився перед розчахненим грозою стовбуром.

— Де ж ти? — запитав ще раз.

— Тут, — дихнуло майже в лице.

З-за гілочок, що попроростали в розколині, виглянула Ни. За цим дівчина легко зіскочила з розколини.

— Ни добре ховається! — сказав Е.

— Іншим разом Е не знайде Ни, — відповіла дівчина.

— Знайду!

Довгі коси темними лискучими хвилями лягали на спину і груди Ни. Над чолом, уткнута у туге пасмо волосся, біліла така ж квітка, яка розбудила Е. Вона так добре пасувала до смаглявого, ніби виліпленого з ярого й прозірчастого воску обличчя, що ніяка інша прикраса з нею не зрівнялася б.

Е і Ни довго стояли біля розколини, забувши про все на світі. Безмежне щастя пломеніло у їхніх очах лише, мабуть, від того, що були вони вкупі, дивились одне на одного, слухали ніч, виповнену грізними голосами хижаків, освітлену голубими цятками і світлим, загостреним з обох боків рогом. Перемовлялися коли-не-коли, хоча обох пекла невідомість— чи з'єднає їх Ту, чи, навпаки, розпарує на смуток і сльози?

Не зогледілись, як і ніч минула. Засіріло небо. Місяць зайшов за гору, а зірки втратили свою яскравість. Повіяло холодом, поміж стовбурами вікових дерев повагом попливли білі клапті передсвітанкового подиху ще сонної землі. Десь у гущавині верховіть подала голос пташка, до неї озвалась друга, третя…

Ни несміливо вивільнила свою руку, взяла правицю Е, ткнула нею собі в груди.

— Е буде з Ни!

Е обіруч схопив руку Ни і тицьнув нею собі в груди:

— Ни буде з Е!..

За цим вони, захоплені й урочисті, ще кілька разів освідчувалися таким своєрідним чином, потім, запалившись взаємним довір'ям, повторили без ліку і без утоми — з самозабуттям, з палкою фанатичною вірою:

— Е і Ни будуть разом! Е і Ни будуть разом!..

— А Ни піде з Е туди — далеко-далеко? — запитав юнак.

— Ни піде з Е далеко-далеко!.. Ни піде туди, куди скаже Е! — промовила врочисто Ни, і слова її прозвучали як клятва.

Далі Ни, як і матінка Уф, обома долонями почала ніби видобувати з власної істоти щось найдорожче, найсокровенніше й обдаровувати ним Е. Нарешті Ни вгамувалася, притулила щедрі долоні до грудей.

— Ни піде вже? — спитала.

— Хай Ни йде, — сказав Е.

Дівчина стрімко кинулася назустріч подихові ранку — неквапливим, білим клаптям, колошкаючи їх, змішуючи один з іншим у суцільну сизу круговерть.

Е залишився сам. Серце калатало, ніздрі роздимались — хотілося стрімголов кинутись навздогін Ни, але утримався від крутої спокуси. Пальці судорожно стислися в кулаки, все тіло нап'ялось, немов зігнута гілка. Е глянув на рухливі клапті ранкового подиху, і голова пішла обертом. Він заплющив очі, напружив тіло, чекав. Нарешті запаморочення минуло. Е підвів голову. Якось ураз стало довкола порожньо, самотньо… У цю мить юнак помітив, що там, за стовбурами і стрімчаками, небо значно просвітліло. Сірі клапті так само тихо і безтурботно котилися поміж стовбурами, ставали прозорішими. А у верховіттях дерев пташки влаштували галасливе збіговисько — увесь їх незліченний гурт завзято й моторно викликав з-за далеких скель вогненне коло, щоб воно зігріло повітря і землю, живих істот і воду. Е заслухався. Йому нараз здалося,