Читати книгу - "Оранжеве сонце"

Велика рука Ту лягла на плече малого, підштовхнула ще раз. Та в цю мить раптом щось пронизливо крякнуло вгорі. Усі звели очі — великий чорний» птах, що ніби вилетів із суцільної кам'яної брили, тріпочучи могутніми крилами, стрімголов полетів униз, а потім ще раз дико крякнув і зник за скелею.

Запала мовчанка. Присутні зверталися один до одного німими поглядами, ніби питаючи, що це був за знак… Біля вождя малого Е вже не було. У ту мить, як той глянув угору, хлоп'я метнулося до гурту і сховалося за спинами чоловіків. Ту, побачивши, що хлопчик утік від нього, люто стрепенувся. Очі шукали малого поміж одноплемінцями. Не угледівши його, Ту стрімко рушив до гурту, але перед ним постала щільна стіна людей — мовчазна, похмура, зловісна. У з'явленні птаха всі побачили втручання могутніх істот, їхнє заступництво. І це надало чакам рішучості затулити собою малого Е, затулити навіть ціною власного життя!

Ту відразу ж збагнув, що малого йому не віддадуть, а сутичка не принесе перемоги, лише загибель. Він поволі приходив до тями, втамовував гнів і, нарешті, голосно проказав:

— Чорний птах не хоче, щоб малий Е літав!

Ці слова враз змахнули з усіх облич похмурість і ворожість. Над майданчиком здійнявся радісний лемент:

— Птах не хоче! Птах не хоче!..

Злагода відновилася. Гучні вигуки довго не змовкали. Малий Е, відчувши дитячою душею, що небезпека минула, вийшов наперед. На його личку зоріла боязка усмішка, а з очей котилися лоскітні сльозини. Маленьке серце хотіло вискочити з грудей — воно виповнювалося палкою вдячністю чорному птахові.

Відтоді спливло немало часу. Е підріс, змужнів, став вродливим юнаком. Одного вечора він лежав на м'якому моховому килимі, і над ним цвіли голубі сузір'я. Юнакові не спалося. Він дивився на зоряне небо, намагаючись збагнути, що то за миготливі цятки? Чи то очі якихось нерухомих створінь, чи дірочки у вогненному морі, що все палить, нищить і жахає?.. Е здавалося, — точніше, він палко вірив усім своїм єством у те, що ті цятки — діти великого Вогню.

Йому на все життя запам'яталася жахлива картина, коли бурхливий вогонь пожирав усе, що зустрічав на своєму шляху: кущі, дерева, пожовклі трави. Від нього тікали не тільки антилопи й сайгаки, а й табуни буйволів, турів. Лякливо бігли тигри, носороги, леви і навіть величезні мамонти, від гупання яких двиготіла земля. Тікало все живе, забувши одвічну ворожнечу. Полохливий заєць біг поряд з вовком, сарна мчала біч-о-біч з тигром. Ніхто нікому не загрожував, ніхто нікого не боявся — страхалися одного Вогню, який снував по землі димом, пахкав жаром, тріщав іскрами, гоготів у вершинах дерев, немов сміявся над кожним створінням, загрожуючи спекти живцем, перетворити на чорні вуглини чи легкий сивий попілець.

Тікали від Вогню і люди. Вони бігли слідом за звірами, які краще знали, де безпечне місце, де порятунок…

Замислившись, Е не помітив, як підійшла мати Уф. Вона стала позаду нього і простягла руки у височінь, немов хотіла набрати в долоні голубого сяйва й окропити ним голову сина.

Е швидше відчув, ніж побачив, що над ним хтось стоїть.

— Е не спить? — тихо спитала мати.

— Е не спить, — сказав юнак. — Е дивиться туди, — і вказав рукою на небо.

Матінка Уф глянула на сяючі цятки.

— Звідти руки матінки добували сили для Е… Вождь Ту дав Е шмат серця антилопи! Е стане таким швидким, як і вона… Е стане сильним…

Матінка Уф стояла перед сином, і блиск небесних цяток горів у її очах. Далі вона нагнулася й обіруч взяла жмут пухкого моху, який принесла з собою. Примостила його біля валуна. Частину розстелила долі.

— Е мусить спати… На світанку Е піде далеко-далеко… Е мусить мати багато сили. Він знову вполює велику тварину…

Матінка Уф простягла поперед себе руки і, немов крильми, помахала ними, вказуючи на розстелений духмяний мох.

— Хай Е засне… Хай засне… — промовила майже пошепки. В її голосі звучала чарівна сила, що навіювала сон, а у великих очах мерехтіли небесні цятки.

Матінка Уф повільно відступила у темряву ночі. Юнак ще довго бачив зникаючу постать матінки. Голубі цятки розгорялися, притухали, віддалялися і знову ближчали… І ось уже Е нібито опинився там, у високості, цятки побільшали, сяйво від них заструменіло… Стоїть Е на хмарі, плине по небу… І раптом поряд з собою юнак побачив Ни.

— Як Ни сюди дісталася? — запитав.

— Дісталася… — відказала Ни, загадково всміхаючись. — Ни завжди там, де пролітає Е…

— Ни не боїться летіти по небу?..

— Ни не боїться, бо вона не одна!

Е легко стиснув руку Ни. І в цю ж мить юнак відчув, як з його руки тепло почало переливатися до її руки, значно меншої і ніжної, а звідти її тепло заструменіло до його тіла, розлилося лоскітним щемом у грудях, виповнило кожну часточку серця, і воно щасно затремтіло, заграло…

Линули далі й далі. В обличчя бив стрічний вітер — усе дужче, стрімкіше. Він не остуджував, а навпаки, розпалював і зогрівав, пік щоки і затамовував подих.

Зненацька з оглушливим тріском поцятковану небесну баню розітнула вогненна різка з безліччю сліпучих паростків. Вона не щезла тієї ж миті, а й далі розчахувала темряву, освітлюючи небо і землю голубим сяйвом. І з тієї безмірно великої печери, з того вилому з поламаними краями ураз полилася водоспадом вогненна лава, кидаючи урізнобіч іскристі бризки і жахні подихи жару. Той водоспад схитнув хмару, круто нахилив її, норовив зовсім її перекинути.

— Ни боїться, боїться!.. — скрикнула дівчина. Вона сахнулася в один бік, у другий, не знаючи, як і де порятуватись.

— Е тримає Ни, тримає! — вигукнув юнак, хоча був певен у тому, що порятувати дівчину ніяк не зможе, бо вже у страшному вихорі вони стрімголов полетіли вниз. То