Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми бігли до будинків. Поминули один дім, другий, і пес гайнув у двір третього, скочив на двері з номером 6 і гавкнув. Невже там злодії? Ми принишкли. У Букета на загривку здибилася шерсть. Я постукав. Насторожено чекали, коли відчинять. А може, втекли; заскочили до квартири, взяли необхідне в далеку дорогу і накивали п'ятами…
З-за дверей почулося човгання й бурмотіння, і, не питаючи хто і чого, дзенькнув замок, відхилились двері… У тісному коридорі стояв розкучманий хлопець в трусах і майці, в старих капцях і заспано мружився. Потер очі й осмислено подивився на нас, глипнув на вівчарку. Аж тоді на його припухлому обличчі відбилося здивування, навіть ляк. Букет клацнув зубами, і хлопець позадкував, прикривши груди і шию руками.
— Карний розшук, капітан Загайгора, — представився. — Дозвольте зайти?
— З-заходьте, — сторопіло запросив.
Ми опинились у затемненій кімнаті. У шпарку між шторами на вікні пробивався сонячний промінь і падав на протилежну стіну, висвітлюючи портрет, вірніше, його половину — довге волосся, суворе око, краєчок губ… Хлопець, все поступаючись, наткнувся на розстелене диван-ліжко й сів. Я розсунув штори — кімната наповнилася світлом. І нараз угледів на столі, серед розгорнутих книг і зошитів, коричневу норкову шапку. Олекса теж дивився на неї і не міг стримати усмішки. Я взяв її — нова, з ярликом.
— Ваше прізвище? — запитав у пониклого хлопця, жалюгідного й беззахисного.
— Агапов… Вячеслав, — не звів голови.
— Звідкіля шапка?
— З-знайшов.
— Сокирку під лавкою, — вставив іронічно Кузьменко.
— Де знайшов? Коли?
— Сьогодні, під огорожею ринку. Повертався з роботи і…
— О котрій годині? З якої роботи?
— Близько другої ночі. Я фрезерувальник, на електротехнічному… — Агапов облизав пошерхлі губи.
— Чому так пізно?
— Трохи прихопили після зміни до плану, — вже спокійніше відповів.
— З ким працювали? Їхні прізвища і адреси?
— Нацевич, Скок, Малишевський… — не замислюючись, назвав своїх товаришів.
Я записав до блокнота дані робітників. Агапов почав одягатися і ніяк не попадав у штанину ногою.
— А де твої батьки?
— На роботі. Ви мене?..
— Ні, залишайся вдома. Тільки до початку зміни нікуди не виходь. Зрозумів?
Він кивнув, нарешті вбравшись, і провинно дивився на мене. Я зиркнув на книжки і зошити.
— Десь учишся?
— Еге, у вечірньому політехнікумі.
— О тій порі на вулиці нікого не зустрів?
— Нікого.
— А машини не бачив?
— У кінці вулиці виїжджала на проспект.
— Марка?
— Наче «Волга М-21».
Букет сидів на підлозі й прислухався до наших голосів: схиляв голову на один бік, на другий, ніби намагався втямкувати, про що йде мова. Агапов з острахом поглядав на нього. Невже шапка з магазину? Коли Агапов не спільник, виявиться ще одним свідком, окрім невідомого з сарая. На початку розшуку два свідки — успіх.
— Напиши про машину і шапку, вкажи час, — сказав хлопцеві і вдруге попередив: — З хати нікуди. Я пізніше навідаюсь і заберу показання.
Ми залишили Агапова з прояснілим чолом. Авжеж, він народився, мабуть, у сорочці, бо коли б справді наткнувся на крадіїв, вони б його не помилували. Я глянув на годинник — минуло 15 хвилин. Як там поранений?
— Дарма ви його не затримали, — зауважив на вулиці Кузьменко. — Попередить своїх.
— Не попередить, — заспокоїв кінолога. — Ось тобі шапка. Віддаси Топчію.
3.
На подвір'ї Будинку колгоспника досі стояв ЗІЛ з качками у клітках. Здалеку побачив карету «швидкої допомоги», машину. оперативної групи і гурт людей. навколо входу на обійстя перёд сараєм. Я вчасно з'явився: саме винесли ноші з пораненим. Його ліве плече забинтоване, очі заплющені, обличчя крейдяне. Поруч ішла медсестра і тримала пляшку з кров'ю. В тяжкому, видно, він стані, коли застосували термінове переливання. Хоч би не помер. Він для нас найважливіший… Свідок чи учасник?..
— Ой Валю! — зненацька залементувала якась жінка. — Господи! Хто ж тебе?!..
Її зойк, від якого закрякали качки, наче штурхнув мене в спину, і я вкляк на півдорозі до сарая. Над ношами схилилася молода, кругловида жінка у білій хустці, простягала у відчаї руки до пораненого, а її відтручувала медсестра, умовляла не заважати, не зачепити ненароком трубки. Я вернувся, взяв жінку за лікоть — вона не зважала на мене: повними сліз очима дивилася на хлопця. Його вклали у карету.
— Боже, а вдома ж у нього дітки… Тетяна… батьки… — розпачливо голосила-приказувала.
— Послухайте, шановна, — міцно стис її лікоть, і жінка глянула на мене невидющими очима. — Я з міліції. З міліції, — повторив, щоб дійшло до неї.
— Ох, чоловіче, яке нещастя, яке нещастя… — бідкалась. — А в нього ж двоє діток, одне одного менше… То ви з міліції? — витерла кінчиком хустки сльози і з надією втупилась у мене.
— З карного розшуку, капітан Загайгора. Де ж нам поговорити?
— Я в цьому готелі, тридцять перша кімната.
— Ходімо до вас.
Мені не терпілося почати розмову, але стримався; хай жінка трохи оговтається. До Будинку колгоспника зайшли з подвір'я і розташувались у невеликому фойє на першому поверсі за журнальним столиком. Неподалік за дерев'яним бар'єром адміністраторша. Я лише бачив, опустившись у старе крісло, її голову з копицею пістрявого волосся, насурмлені брови й меткі очі, які з цікавістю позирали на нас з-за перегородки. Моя супутниця сиділа напружено, скраєчку крісла, із міцно стуленими губами.
— Хто ви і звідки? — лагідно запитав її.
— Я пташниця з колгоспу «Комуніст» села Малинівки, Немиївського району, Колосюк Уляна Тимофіївка. — Вона мило картавила і соромилась перед незнайомою людиною.
— А хлопець? Ви його знаєте?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.