Читати книгу - "Діти підземелля"

Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не визнавали за ним аристократичного походження. Але як тоді пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевидною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибурцій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголошував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи багатою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці натхненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в груди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами: Patres conscripti – вони також супились і казали одне одному:

– Отож, вражий син, як лається!

Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі стежили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здавалося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі пригоди. Його голос гуркотів так глухо і замогильно, що слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опускали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали схлипувати:

– О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! – І сльози капали з очей і стікали по довгих вусах.

І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом прояснялися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками. Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Тибурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним, і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.

Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до школи отців єзуїтів, власне для того, щоб він чистив чоботи молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призначену для голови панича.

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились діти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась у нього на руках.

Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похмуро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була – нікому не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиці, а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко, всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий жебрак, якого прозвали "професор", крокував рішуче і швидко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмерках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б наважилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого птаха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

Розділ II

Я ТА МІЙ БАТЬКО

– Кепсько, юначе, кепсько! – казав мені частенько старий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.

– Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода, дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре обличчя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з допомогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намагаючись не розбудити буркотливої старої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав росяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через паркан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здригаючись дзеркальною поверхнею, спадала в "лотоки" і бадьоро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштовхами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли, бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях. За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-престарого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жайворонка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток, коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали мене шепотом лінивої дрімоти. Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але