Читати книгу - "Пастка для ґеймера"

про її обновку. — Ось лише кожного разу, коли я приходжу до нього, якось мене «ковбасить». Він живе ж не сам, а з цією… студенткою, чи хто вона там. Не подобається мені та ляля. Таке якесь… Весь час тонким противним голосочком звертається до нього: «Любий, куди ми поїдемо у подорож, коли розпишемося?» Гидко слухати.

— А… — хотіла щось сказати Софія, але натомість запитала: — Та студентка гарна?

— Ну… — замислилася Марта, — така струнка, білява. Точніше — фарбована. Але модна. Прикид у неї завжди класний… Татик мій, видно, грошей на неї не шкодує!

— А у мого батька останнім часом проблеми з роботою, — зітхнула Софійка. — Одна фірма закрилася, з іншої його звільнили, а одного разу взагалі кинули на бабки… Мати сердиться на нього, але жаліє. Скажи, а ти можеш що-небудь із твоїх нових речей мені дати… поміряти, я маю на увазі. Просто поглянути?

— Нема питань, — Марта замислилася. — Виберемо час, коли мами вдома не буде, — щоб не заважала, — то прийдеш і подивишся!

— Дякую! — зраділа Софійка. — А ти помітила, що Оля весь час говорить про Вову і Сашка? А Стас почав надто багато уваги звертати на Таньку?

— Та! — скривилася Марта. — Було б на що звертати увагу. Брову проколола, а він уже як цуцик ладен за нею бігти. Смішно!

— Ну чого? Стас такий… приємний, — замріялася Софійка. — І Вова класний — чемний, розумний…

— Боже, що ти кажеш? Ти б іще Петрика приплела! — пхекнула Марта. — Думаєш, коли Стас раз на тиждень до тренажерного залу вслід за своїм старшим братом ходить, то вже і є класним пацаном? Артем і Вася незгірші. Як у футбол грають — просто італійська збірна. А Вова твій — просто ніякий.

— Та ну! — не погодилася Софія. — А звідки ти знаєш, що Стас раз на тиждень до залу ходить? І разом із братом? Проте… Щодо Артема, згодна, він нормальний. Але ж Вася… Він якийсь дикий… То так класно на гітарі грає, а то як підмінять людину — немов першокласник, намагається дівчат за коси вхопити.

Марта розсміялася. Щодо Васі і його уваги до дівчачих кіс — то була щира правда.

Подруги дійшли до рогу вулиць, де їхні шляхи мали розходитися. Софійка жила за два квартали звідти, в п’ятиповерховому будинку середини минулого століття, — так званій «хрущовці», як називала його мама. А Марта мешкала трохи ближче, в білій дев’ятиповерхівці. Дівчата попрощалися, сказавши одна одній традиційне: «Чмоки!»

* * *

Коли Марта прийшла додому, Жанна Володимирівна, її мати, розмовляла по телефону. Марта зауважила, що мамині очі блищали, а сама вона, вродлива струнка білявка, уважно вслухалася в рурку.

— Припиніть, прошу вас, — усміхалася Жанна. — Я вже не можу сміятися… У мене аж щоки болять… Так, із ямочками! Ви пустун!

Марта раптом зачула якесь відчуття порожнечі в собі. Вона роздяглася, випила води на кухні — просто з носика чайника, — і пішла до себе в кімнату. Шуміло у вухах, і цей шум долинав ізсередини, з її тіла. Дівчина трохи здивувалася, але тут-таки збагнула, що це кров пульсує у скронях — якось занадто потужно, дужче ніж слід. «Може, я забагато курила?» — подумала Марта, і щось слизьке й неприємне ворухнулося в неї десь над шлунком. Вона повільно, лінивими рухами, натягла улюблені старі джинси, довгий, розтягнутий в’язаний светр і товсті вовняні шкарпетки з візерунком — батько привіз їх з Карпат кілька років тому.

Умостилася просто на підлогу, між шафою і ліжком, у тісний закуток, що утворився колись між переставленими меблями. Схилила голову на коліна, обхопила їх руками, зіщулилася.

— Марто, іди їсти! — бадьоро гукнула мати, яка нарешті поклала телефонну рурку. — Що там у тебе в школі?

«Чому вона весь час чіпляється до мене?» — подумала дівчина, і губи її затремтіли. Марта раптом згадала, як Вова колись, під час якихось веселощів, — то був чийсь день народження, здається, — сказав серйозно, дивлячись кудись у простір: «Життя — це лайно!» Марта прошепотіла ці слова і заплакала.

Глава 3
СТАС

Двері невеликого тренажерного залу, який містився на першому поверсі звичайного житлового будинку, на подив Стаса, виявилися міцно зачиненими. Очевидно, напередодні свят Андрій Володимирович, господар залу і заразом головний тренер, вирішив відпочити. А може, й поїхав куди-небудь… Хтось із нетерплячих відвідувачів за допомогою жувальної гумки приліпив на дверях записку: «А.В.! Як працює спортзал?» На цьому ж папірці нижче, хлопчачою рукою, була нашкрябана й іронічна відповідь: «Працює чудово!» Стас щось невдоволено промимрив. Він сподівався сьогодні добряче «покачатися». Прикрість була і в тому, що ні Андрій Володимирович, ні його помічник начебто не попереджали про жодні «канікули» тренажерного залу. Чи Стас просто не чув?

Стас поважав Андрія Володимировича — мовчазного, а відтак, мабуть, розумного чоловіка. Андрій іноді казав, що заняття в його залі — не просто вправи для м’язів, і тим більше, не забавка. Він стверджував, що тут зростає нова генерація, найкращі люди країни. Чоловік, статурою і м’язами якого захоплювалися всі, хто його бачив, часом говорив щось незрозуміле про справжню еліту, до часу приховану, але готову взяти відповідальність на себе. Усю відповідальність, — наголошував він. Мудрі й таємничі слова наставника підлітки любили, й ловили кожне з них. Ще б пак! Бути таким — сильним, класним, хоробрим, кращим за слабаків і дужчим за всяких бандюганів та гопників — мріяв чи не кожен, хто хоч раз спробував був займатися в залі. Стас із задоволенням згадував, як він кілька разів приводив до тренажерного залу Вована. Тому страшенно сподобалося, але ходити постійно він не міг — весь час Вові щось заважало. Стас тоді навіть образився на друга, адже йому було трохи ніяково відповідати на запитання Андрія Володимировича, який дуже приязно поставився до новачка. Де він, та де він — той Вова? А хіба Стас міг до пуття пояснити тренерові зайнятість свого товариша? Ото й доводилося червоніти за іншого. А між тим тренер казав, що у Вована великий потенціал. Таке нечасто можна було почути від суворого