Читати книгу - "Історія пана Зоммера"

ніби правила за третю ногу, без допомоги якої він ніколи не досягнув би таких швидкостей і не подолав відстаней, неприступних для пересічного ходака. Щотри кроки пан Зоммер викидав палицю наперед себе й спирався нею об землю, за кожним таким порухом долаючи добру відстань, і це справляло враження, ніби ноги потрібно йому менше від правої руки з палицею. В таку мить пан Зоммер дуже нагадував рибалок, які плавали в своїх пласкодонках, відштовхуючись від дна довгими жердинами. А от заплічна торба була завжди чи майже завжди порожня, оскільки пан Зоммер тримав у ній лише бутерброд та згорточок прогумованої пелерини з каптуром, якою накидався, коли його в дорозі зненацька заставав дощ.

Але куди ввесь час подорожував пан Зоммер? Що було метою тих нескінченних мандрів? З якої речі він постійно гасав туди-сюди по дванадцять, чотирнадцять, шістнадцять годин на добу? Цього ніхто не відав.

Одразу по війні, коли Зоммери тільки-но поселилися в нашій місцевості, на такі мандри ніхто не звертав особливої уваги, бо тоді всі снували дорогами з торбою за плечима. Не було ні автомобілів, ні бензину, тільки раз на день — автобус. Нічим стало палити в печі, нічого їсти, й, щоб роздобути десь кілька яєць, чи трохи борошна, чи якусь картоплину, чи кіло брикету, чи навіть паперу для листування або лез для гоління, часто доводилося ходити пішки за тридев'ять земель, а здобич тягти додому в руках або ж у торбі за плечима. Та вже через кілька років у селі можна було купити все, завозили вугілля, п'ять разів на день ходив автобус. А невдовзі придбали автомобілі: спочатку наш м'ясник, потім і бургомістр та зубний лікар; маляр Штангльмайєр їздив мотоциклом, а його син — мопедом. Нікому більше не спадало на думку плуганитись чотири години пішки до райцентру, аби щось купити чи одержати паспорт. Нікому, крім пана Зоммера. Пан Зоммер і далі ходив пішки. Рано-вранці завдавав собі на плечі рюкзака, брав герлигу й вирушав вулицями й провулками, полями та луками, лісом і навколо озера, від села до села. Й так — до пізнього вечора.

Але дивувало те, що він ніколи нічого не продавав і не купував. Його рюкзак лишався завжди порожнім, коли не рахувати бутерброда й пелерини. Пан Зоммер не ходив ні на пошту, ані до окружного муніципалітету: то був клопіт його дружини. В гості теж не ходив. Буваючи в місті, не заглядав нікуди щось там перекусити чи випити, навіть не сідав на лавку перепочити, а дійшовши до мети, повертав і чимчикував просто додому. Коли його запитували: «Звідкіля це ви, пане Зоммере?» чи «Куди йдете?» — він роздратовано крутив головою, так ніби на ніс йому сіла муха, й мимрив щось таке, чого або зовсім неможливо було розібрати, або ж тільки через п'яте в десяте. Це звучало приблизно так: «…самедужепоспішаюбіжуоценашкільнугору…швиденькообійтиозеро…дуже кваплюсядужесамезараззовсімнемаючасу…» І, поки його перепитували, мовляв, що ви сказали, він миттю зникав під рішучий стукіт своєї герлиги.

Один-єдиний раз я почув од пана Зоммера ціле речення, вимовлене чітко й зрозуміло, якого досі не забув. Це сталося в кінці липня, в неділю пополудні, під час жахливої грози. День почався чудово, без жодної хмаринки в небі, в обід було ще так задушно, що весь час хотілося холодного чаю з цитриною. Батько взяв мене з собою на верхогони. Він щонеділі їздив на ці змагання, вряди-годи брав і мене. До речі, їздив не для того, щоб закладатись, а суто з любові до цього спорту. Хоч сам зроду не сидів у сідлі, він був пристрасним любителем і знавцем коней. Міг, наприклад, у прямому й зворотному порядку по пам'яті перелічити всіх німецьких переможців дербі з 1869 року, найвидатніших представників англійського дербі, володарів французького Призу Тріумфальної арки, починаючи з 1910 року. Він знав, який кінь любив грузький грунт, який — битий, чому старі коні охоче долали бар'єри, а молоді ніколи не бігли більш як на 1600 метрів, скільки фунтів важив той чи той жокей і чому дружина господаря іподрому пов'язала свій капелюшок червоно-зелено-золотавою стрічкою. Батькова конезнавча бібліотека налічувала понад п'ятсот томів, а під кінець свого життя він навіть придбав власного коня, точніше, удвох з напарником виклав шість тисяч марок, аби випустити коня на перегони у власних кольорах, — але це вже інша історія, яку я розповім іншим разом.

Отже, ми були на іподромі. Й коли пополудні верталися додому, здавалось так само задушно, ба навіть задушніше, ніж опівдні, хоча небо затяг сірий серпанок. На заході повисли важкі свинцеві хмари з гнійно-жовтими краями. За кілька хвилин батько змушений був увімкнути фари, бо хмаровище раптом опинилося так близько, що затягло ввесь обрій, кинувши на землю похмурі тіні. Потім з пагорбів скотилося кілька хвиль шквального вітру, які широкими смугами розляглись на полях, і здавалося, ніби лани стали гладенько зачесані, а чагарники полякалися й принишкли. Майже одночасно почався дощ, ні, ще не дощ, упало кілька важких крапель, товстих, мов виноградини, які тут і там ляскали об дорогу й розплющувалися на радіаторі та вітровому склі. А вже потім почалася гроза. Згодом газети писали, що це була найлютіша гроза в наших краях за останні двадцять два роки. Чи це правда — я не знаю, бо мені тоді минав лише сьомий рік, але я знаю напевне, що такої грози я ніколи більше не бачив, та ще й з вікна автомобіля на грунтовій дорозі. Вода падала з небес уже не краплями, а хвилями. Дорогу раптом затопило. Машина порола хвилю, розбризкуючи обабіч височенні водограї, й крізь вітрову шибу не видно було нічого, крім води, незважаючи на те що «двірники» несамовито металися туди-сюди.

Та це ще було не все. Дощ поступово переходив у град, спочатку це можна було вловити тільки на слух, бо шум змінився на дрібне торохтіння, й відчувалося, як холод проникає всередину автомобіля. А потім стало видно зернята, попервах маленькі, мов крупа, яка, проте, швидко виросла до розміру горошку, тоді — голубиних яєць, і нарешті по машині затарабанила суцільна маса гладеньких білих м'ячиків, одскакуючи од капота в такому несамовито дикому хаосі, що мені робилося моторошно. Стало зовсім неможливо їхати далі, й батько зупинився на чиїйсь межі — ах, про яку межу може йтися, коли й самої дороги, не те що межі, чи там поля, чи дерева, чи