Читати книгу - "Нащадки скіфів"

— Оті «цяцьки», як висловлювався дід (а насправді речі стародавніх людей!), — тільки незначна частинка того, що ми можемо відкрити, вивчаючи печеру. Мені здається, ця печера колись давно була глибока й простора. Цілком можливо, що хто-небудь навіть жив у ній або переховувався від нападів своїх ворогів. Звідси й знахідки… Навіть більше, коли вже мені дозволять зробити деякі, бодай спірні припущення. Зважаючи на характер тих знахідок, про які розповідали селяни, я ладен висунути думку, що тут залишило свої сліди одне з племен стародавніх скіфів…

— Скіфів? — водночас вигукнули Ліда і Артем.

— Так, одне з їх племен. Що ж, це цілком можливо… І тому в мене є ще одна думка… власне, вона суто археологічна, отож, мабуть, нецікава для вас, представників серйозної геологічної науки?..

— Отак ви завжди, Дмитре Борисовичу, — незадоволено зауважила Ліда. — Як щось цікаве починаєте, то обов’язково примушуєте просити себе. Кажіть уже, ми чекаємо!

— Ну, добре, — всміхнувся археолог. — Хтозна, чи не знайдемо ми в тій печері якихось пам’яток, які розкажуть нам, як саме скіфи добували руду й виплавляли з неї метал. Адже вони були прекрасними металургами, робили речі і з міді, і з бронзи, а головне — із заліза. Така суто археологічна сторона справи. Але, оскільки я знаю, що ніякими археологічними проблемами мені ніколи не пощастить зацікавити нашого шановного Івана Семеновича, я приготував ще й інший мотив для вивчення печери. І це вже буде суто геологічна сторона справи.

— А саме? — помітно зацікавився Іван Семенович.

— Бачите, коли ми встановимо, що скіфи…

— Але ж ви й самі не певні, що тут жили саме скіфи?

— Звичайно, Іване Семеновичу. Скажемо так: коли ми встановимо, що стародавнє плем’я, яке жило тут, видобувало в печері руду, то це свідчитиме, що воно використовувало тутешні поклади, чи не так? І з цього геолог може зробити свої висновки…

— Навіть одразу зроблю, — погодився Іван Семенович. — Коли ваше стародавнє плем’я використовувало тутешню руду, то вона, напевне, була дуже непоганої якості. Бо стародавні люди навряд чи знали якісь методи збагачення бідної руди. Правильно, Дмитре Борисовичу! Ай-яй-яй, і який би з вас вийшов чудовий геолог, коли б ви свого часу не зіпсували всю справу вступом до археологічного інституту…

Дмитро Борисович усміхнувся:

— Щиро дякую за таку гарну думку щодо моєї скромної особи… І ось чому, шановний Іване Семеновичу, я вважав би за потрібне сумлінно вивчити печеру. Це може дати непогані наслідки для обох наук, які ми тут представляємо. І це я вам зараз спробую довести… оскільки найцікавіше я зберіг на кінець…

— Як завжди! Що ж саме?

— Зараз побачите. Прошу!

Дмитро Борисович неквапливо розстебнув спецівку, дістав щось із внутрішньої кишені — і спинився. Він повернув голову до дверей і прислухався. Пролунали якісь звуки. Хтось тихо, але наполегливо шкрябав у двері.

— Діано! — покликав Іван Семенович.

Шкрябання стало виразніше. Ліда підвелась і відчинила двері. З радісним скавчанням у кімнату вбіг великий жовтий пес. Він оббіг кімнату, ткнувшись своїй коротким, мов обрубаним, носом у коліна кожному з присутніх, потім ліг біля Івана Семеновича, примружив очі і заспокоївся. Тільки кінчик його короткого хвоста ледве помітно здригався.

— Прибіг додому, — сказав Іван Семенович, погладжуючи собаку по спині. Хвіст затремтів дужче. — Ну, просимо, Дмитре Борисовичу. Що саме ви зберегли на кінець?

— Оці малюнки.

Дмитро Борисович поклав на стіл кілька аркушиків паперу, видертих із звичайного учнівського зошита. Грубими нерівними лініями на них було намальовано короткий меч, голову коня, щось подібне до кибитки. На останньому аркушику так само незграбно було намальовано людську голову. Товариші мовчки уважно роздивлялися ці зображення. Першим відгукнувся Артем:

— Чи не дитина все це малювала?

Археолог голосно розсміявся:

— Дякую, дякую, Артеме! Ні, все те, що ви тут бачите, малював я особисто, власною рукою.

— Ви?

— Еге ж, я. Проте не я висікав на камені оригінали цих зображень. Змальовуючи, я тільки намагався більш-менш точно передати вирізані на стінах нашої печери малюнки стародавніх людей. Поки що мені пощастило знайти чотири таких малюнки. Саме їхні копії ви й бачите тут. І я напевне не помилюся, коли скажу, що це, безумовно, скіфські малюнки!

Археолог замовк, акуратно складаючи аркушики паперу. По паузі він додав:

— Завтра я їх сфотографую. Дуже цікаві малюнки, дуже! Вони схожі на ті, що є на речах у славнозвісній золотій скіфській колекції з фондів Ермітажу. Ось що! — закінчив він, урочисто піднявши палець.

Глибока мовчанка запанувала в кімнаті. Чути було, як шипіла карбідка та постукував пальцями по столу Іван Семенович. Що й казати, Дмитро Борисович цього разу блискуче довів свої думки й припущення. Нарешті Іван Семенович підвів голову. Він побачив, як благально дивиться на нього Ліда, як нетерпляче чекав його висновків Артем, що зовсім уже забув про своє роздратування. Іван Семенович широко всміхнувся:

— Гаразд, умовили!

Загальні радісні оплески були йому відповіддю. Боксер здивовано розплющив очі: що то за галас, мовляв?

— Завтра у нас неділя, — вів далі Іван Семенович. — Відпочинемо, підготуємося, бо справа ця складна і відповідальна. А післязавтра — на дослідження печери, в глибоку розвідку! Не ставитимемо перед собою надто широкої мети. Припустімо, що ми на певний… недовгий час цікавимося переважно археологічним напрямом роботи.

— А цей археологічний напрям дасть вам геологічні наслідки, — зауважив Дмитро Борисович.

— Побачимо, побачимо.

— І ми всі підемо на дослідження печери? — вирішив цього разу поставити крапку над «і» Артем.

— Всі. Всі разом, візьмемо з собою й Діану. Підемо, собако?

Боксер знову лінькувато розплющив очі, почувши своє ім’я, але зразу ж таки й заплющив їх: його, видно, ця справа цікавила менш за всіх.