Читати книгу - "Вокс"

Орбікс рохнув. Ох, ці юні бібліотекарі, усіх їх виліплено з одного тіста! Всі як один тримаються до останнього, не виказуючи страху, і хоч би тобі один заскиглив, благаючи ощадку! Найвищого Сторожа почала огортати холодна лють. Ну, нічого, ще трохи — і вони заспівають не такої!..

— Спустити клітку! — гарикнув Орбікс.

Леддікс подав сигнал, один із плескатоголових Сторожів ступив крок уперед, вийняв із корби стопорного стрижня і заходився крутити корбу. Клітка рвучко смикнулася і почала спускатися в глибоку розпадину. Орбікс Ксаксіс скинув руками і звів очі до неба. По масці та кольорових скельцях застрибали місячні зайчики.

— Такий кінець чекатиме на кожного, хто опоганюватиме Велике Небо блюзнірськими польотами! — добувся із-під маски його рипучий голос. — Ми, Сторожі, очистимо Небо перед Великою ніччю. Слава Великій бурі!

На помістку також залунали вітальні вигуки:

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі!

А клітка тим часом усе спускалася й спускалася. Зоставивши високо вгорі чорну кутасту Вежу ночі, вона поминула крихку поверхню санктафракської скелі та неозорі хащі риштувань, зведених, аби не дати їй осісти на землю, і помчала далі — до Осип-Міста.

А в клітці, широко розплющивши очі, стояли двоє бранців і намагалися не стратити рівноваги.

— Униз краще не дивитися, — остеріг рудуватий бібліотекар.

— Я… я не можу, — відповів його супутник. — Там, у темряві, я щось бачу… На нас хтось чига…

Осип-Місто — обсіяна каменюччям дика пустка — утворилося тоді, коли з ураженої санктафракської скелі на Нижнє місто стали падати відколені величезні брили, трощачи цілі квартали. Будівлі всі до одної зруйновано, вулиці стерто з лиця землі, а величезні брили, які гримнули додолу, були такі важкі, що від ударних хвиль ґрунт порозступався, утворивши цілі каньйони.

У найбільший з них, власне, і спускали нині нещасних бібліотекарів. Нараз клітка рвучко шарпнулася — і стала. Обох юнаків по інерції кинуло на металеве пруття, і зараз же зверху зайшов голос Найвищого Сторожа.

— Звертаюся до вас, о гемони Земних глибин! — галасував він. — Явіться і звільніть Небо від його сквернителів! — Він обернувся до Леддікса і просичав: — Випустити бранців.

Леддікс узявся за масивний дерев’яний важіль біля свого плеча і рвонув його на себе. Зашурхотіла линва у блоковому колесі, і з каньйону долинув притлумлений металевий брязкіт. То розчахнулося кліткове днище, і бібліотекарі з відчайдушними зойками покотилися вниз по стрімкому, обсіяному скеллям схилу.

— О, вже заводять, — прохрипів із-під маски Орбікс. Найвищий Сторож ступнув ближче до краю і вп’явся очима у глиб каньйону.

Там, унизу, можна було розібрати, як двоє юних бібліотекарів, щораз ковзаючись і оступаючись, намагалися спинити своє падіння у прірву. Помітив він і ще дещо: з тріщин та розпадин довкола бранців, лопотячи в імлі крилами і перебираючи лаписьками, вистромлювалися величезні чорні тварі, чигаючи на свої жертви.

Розітнувся несамовитий, нелюдський лемент безборонних юних бібліотекарів. Навколо них, звужуючись, мов зіниця моторошного ока, змикалися чорні тіні — аж поки заслонили їх цілковито. Із глибини каньйону долинули притлумлене виття та рик багатьох почвар, почувся хрускіт шматованого тіла. Крики урвалися.

— Люба, солодка пісня, — задумливо промовив Орбікс, відвертаючись від каньйону. — Усе слухав би й слухав.

— Володарю! — раптом зойкнув Леддікс, тицяючи рукою в небо і падаючи навколішки. — Погляньте-но лишень!

Орбікс рвучко обернувся і побачив, як небо метеором перетнула яскрава вогняна куля, зоставивши за собою криваво-червоного хвоста. Із лиховісним свистом вона промайнула у нього над головою, поминула Каменосад і щезла в відкритому небі. Орбікс незмигно спостерігав, як вона змаліла до розмірів болотяного самоцвіту, відтак — шпилькового вістря, а там і геть розчинилась у небі.

Йому перехопило подих.

А ще за мить прогримів далекий вибух, і небо осяяв вогняний спалах. Туманна запона чимраз гусла, скрадаючи жовте місячне сяйво. Орбікс про всяк випадок схопився за дерев’яний важіль. Повітря стало задушніше.

— То знамення, — прохрипів він. — Подивіться, як гуснуть хмари, як розпікається повітря довкола нас. Небо готується зустріти цю дивовижну ніч.

— Слава Великій бурі! — зіпонув Леддікс, знову падаючи навколішки.

— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — підхопила Сторожа.

А на кілька поверхів нижче Ксант Філатін, помічник Найвищого Сторожа Ночі, — відірвав погляд від берестяного сувою і мерзлякувато пощулився. Ще один Очисний обряд — мабуть, чи не оті двоє бібліотекарів, яких він допитував сьогодні по обіді. І це після того, як він суворо наказав Леддіксові не чіпати їх!

Ксант грюкнув кулаком по столі. Цей триклятий пурхай-слимак за його, Ксанта, спиною вдався безпосередньо до Найвищого Сторожа — а всяк знав, що той схибнувся на своїх нікчемних ритуалах.

Ксант сягнистою ходою наблизився до вікна і виглянув надвір.

— Співають осанну Великій бурі, — пробуркотів він прикро.

Сидячи в сідлі свого «Грозового шершня», Рук Човновод зиркнув униз — і спохмурнів. У Брамі на вході до Великої дороги Багнищем щось коїлося. Зазвичай о цій ранковій порі у ній можна налічити щонайбільше шосток вартових-сорокух. Сьогодні ж їх там юрмилися цілі сотні.

Хлопець управним рухом згорнув горішнє вітрило, щосили смикнув праворуч линву долішнього вітрила і навально, аж здавалося, не витримають нерви, шугнув униз. Він сподівався сховатися від лихого ока в густому задушливому мареві. Йдучи низько над землею, човен облетів бон-доки. Узявши в одну руку обидві линви, а в другу — далекогляда, він підніс його до очей.

— Сили небесні! — вихопилось у Рука.

Скільки сягало око, Великою дорогою тяглися вдалину довжелезні колони птахотварей. Через своє спорядження — блискучі нагрудники, оперені бойові шоломи та незліченне озброєння всіх видів та розмірів — сорокухи видавалися лиховіснішими, ніж завжди. Ні, то не звичайне родове віче — сорокухи, бачиться, лаштувалися до війни.