Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аарне виймав з валізи книжки і ставив на поличку.
Тітонька вела далі:
— Ми ж давні друзі… Ти, звісно, подорослішав за літо… Ну йди сюди! Підійди до своєї старенької тітки!
Тітонька Іда сиділа на канапі і всміхалась.
Аарне сів поруч.
Зарипіли пружини. Відклавши рукоділля, тітонька ніжно погладила Аарне по голові.
— У тебе, друже, таке цупке волосся, — мовила вона і зазирнула у вічі хлопцеві. — Ти не забув ще, як я вночі показувала тобі місяць? Так… Я вірю, що цього року наше життя буде набагато спокійніше. Так же?
Їхні погляди на мить зустрілись; ніжність чомусь зникла в очах тітоньки Іди. Аарне підвівся і знову підійшов до своєї валізи. Тітонька, сумно зітхнувши, взялась за рукоділля. У кімнаті на якусь мить запала ніякова тиша. Бляшана кришка скриньки для рукоділля брязнула несподівано голосно.
Аарне підійшов до вікна і відсунув пожовклу мереживну фіранку. Вітер гнав сірі хмари, з дерев сипалися крупні дощові краплі. Якийсь чоловік штовхав візок, на котрому лежав фотель, накритий папером. Пройшла бабуся з онукою; у онуки на голові була червона шапочка. Нічого не змінилося: ті самі дерева, ті самі люди, те саме небо. Як і раніше, тут, у цьому передмісті, життя текло повільно і ліниво. Хіба що на розі вулиці звівся у риштованнях силует нового триповерхового будинку. Було, як ото на картині «Нове і старе».
— Ти, мабуть, хочеш вийти погуляти, Аарне?
— Зараз ні. Але трохи згодом, мабуть, піду…
— Май на увазі, будь ласка: щонайпізніше о пів на одинадцяту ми забираємо ключі.
Аарне глянув на тітоньку, котра плела щось із сірої вовни. Вовна була гарна, м'яка і тоненька. Тітонька їда знов одержала посилку з Швеції. Все-таки закордон…
До біса! Тут, у цьому домі, не посидиш без діла — можна збожеволіти без роботи, це вже такий дім. Аарне інколи здавалося, що він задихається тут, і, як тільки траплялася якась нагода, тікав куди-небудь. Але після десятої години вечора і цього вже не можна було. Тоді він просто відчиняв вікно й дивився на вулицю. Вітер ворушив фіранки, знадвору долинали кроки пізніх перехожих. Та заходила тітонька Іда, зауважувала, що це непристойно, і наказувала зачинити вікно. Тоді лишалося тільки збожеволіти.
Була п'ята година вечора. Аарне швидко вдягнувся і вийшов.
Хмари, розриваючись, пливли на схід, де-не-де виднілося світло-синє небо. Мокра трава бризкала на черевики. Асфальт і повітря були свіжі, чисто вимиті.
Незабаром Аарне поминув район старих жовтих будинків. Взагалі хлопець у думках поділив Тарту на чотири зони чи кола. У центрі — зелена зона. Колись тут були руїни. Далі починаються нові будівлі, високі, з великими вікнами. За ними старі будинки, спершу двоповерхові, а потім одноповерхові. Ще далі розкинулось нове місто, гарне і велике. Модні індивідуальні будівлі, частина — вже готові, частина — недобудовані — це була кам'яна стіна навколо міста, тобто четверте коло.
Індрек мешкав на межі третього і четвертого кіл, у збляклому будинку на другому поверсі, куди ведуть рипучі дерев'яні сходи.
Двері відчинились, і на порозі виріс Індрек у світло-червоній блузі. Він майже не скидав із себе цієї блузи.
— Не забув, що завтра до школи? — зустрів він Аарне запитанням. — Ти готовий наполегливо оволодівати науками? Чи ні? — Він відверто кепкував.
Аарне відмахнувся.
— Ет, облиш… Цими розмовами ти псуєш настрій!
— О, а я з великою радістю чекаю, коли вже піду в школу! — усміхнувся Індрек, а тоді одразу посерйознішав і уже зовсім по-діловому Додав: — Так, подумати тільки, останній рік… Що ж далі?
— Не знаю… Ліпше розкажи, як минуло літо? Індрек усівся на канапі.
— Страшенно нудно. За винятком двох тижнів на Сааремаа[3]. Там було дуже гарно. Мені здавалося, що Сааремаа вся жовта, а навколо… знаєш, синє море. І найсиніша затока Кіхельконна. Вона холодна. Один хлопець… Аксель, не хотів іти купатись, тоді ми втягли його силою. І так далі. Сааремаа — це єдине, що лишилося у згадці… Ну, а ти як?
— Згрібав сіно. Сьогодні привіз свої бебехи до міста.
Індрек усміхнувся.
— Молодець… Що тітонька Іда розповідає?
— Нічого особливого… Казала про молодість і кохання…
— Та-ак, — Індрек позіхнув. — Пробач, я страшенно стомився… Ходім у місто. Хочеш?
— Ходімо.
Багато про що вони говорили того вечора. Було легко і весело, ніяких турбот, крім одної: знову ця школа.
Канікули скінчилися. Індрек почав співати, проте Аарне чомусь не приєднався до нього.
Увечері знову занегодилося. Цілу ніч у вікно тарабанив дощ.
А над ранок прояснилось, і бантики у косичках першокласниць не намокли.
ПЕРШИЙ ШКІЛЬНИЙ ДЕНЬ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, рудий кіт», після закриття браузера.