Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

удар ножем у живіт, — лежав, заплющивши очі, й удавав, що спить. Він повинен був умерти ще ввечері, але все ж був живий, хоча подих залишався уривчастим, а пульс нерівним. Стан його й далі був дуже тяжким, але те, що вже сталося, відверто дивувало. Ні в древніх, ні в новітніх авторів не можна знайти жодної згадки про настільки швидке й незрозуміле одужування.

Інші троє хворих вражали ще дужче.

Жебрак, що перестарався із симулюванням виразок і одержав замість фальшивої болячки справжній антонів вогонь, видужав за одну ніч, запалення припинилося, виразка почала рубцюватися.

Золотушний хлопчисько, син мандрівного шевця, який ще вчора лежав і конав, нині стрибав на матраці, а побачивши Юстуса, завмер, витріщившись на шовкову мантію лікаря. Оглядати себе він не дозволив і від страху заховався під матрац.

Четвертий хворий — відомий у місті лихвар, багатій і неабиякий скнара, що вирішив краще лягти в лікарню, ніж переплатити лікарям за лікування, — мав гостре запалення нирок. Його крики протягом тижня не давали спокою мешканцям готелю Святої Трійці. Тепер же він сидів на ліжку, наполовину прикритий ковдрою, і побачивши лікаря, закричав, погрожуючи йому скорченим хизагрою пальцем:

— І не подумайте стверджувати, начебто застосували якісь дорогі ліки! Ви не вичавите з мене ні гроша! Пан Анатоль обіцяв лікувати мене задарма! А що, люб'язний, не вдалося пограбувати старенького бідняка?

Юстус повернувся й, не кажучи ні слова, вийшов. Лихвар уразив його в найбільш болюче місце: пан Анатоль не брав грошей за лікування, а величезні гонорари Ґійома Юстуса стали приказкою в місцевої знаті. Звичайно, пан Анатоль має рацію — гріх наживатися на стражданнях ближніх, але ж для бідняків є лікарня, а за задоволення бачити лікаря у себе вдома треба платити. Ще Аристофан завважив: «Винагороди нема, то й лікування нема». До того ж, це єдиний спосіб змусити багатіїв піклуватися про бідних. Місто виділяє кошти скупо, і майже всі новації в лікарні зроблені коштом «корисливого» лікаря. Цього навіть пан Анатоль не зможе заперечувати.

Пан Анатоль сидів у кабінеті Юстуса. Лікаря вже не дивувало ні вміння молодого колеги всюди приймати невимушену недбалу позу, ні його сміховинний костюм. Одноколірні панталони пана Анатоля були такими широкими, що теліпалися на ногах і вільно звисали, ледь не дістаючи до низьких чорних черевиків. Одноколірний же камзол без жодних прикрас не мав навіть шнурівки й застібався на кружальця. Під камзолом виднілося щось на кшталт колета або угорської куртки в обтяжку, але, як дізнався метр Фаворі, коротке й без рукавів. Тільки сорочка була сорочкою, хоча й на ній не можна було знайти ні вишивки, ні клаптика мережив, ні плоєних складок. Спочатку вбрання пана Анатоля викликало у місті подив, але тепер до нього звикли, і деякі чепуруни, незважаючи на крайнє невдоволення кравців, навіть почали його наслідувати. Ні шпаги, ні кинджала в пана Анатоля не було, до зброї він ставився з презирством.

— Вітаю високовченого лікаря! — пожвавився пан Анатоль, побачивши Юстуса. — Чи в достатньо рівномірному змішанні перебувають сьогодні соки вашого тіла?

— Дякую, — обізвався Юстус.

— Ви довго спали, — продовжував пан Анатоль, — я чекаю вас уже двадцять хвилин. Зайвий сон подібний до смерті, чи не так?

— Без сумніву, — Юстус вирішив не пояснювати панові Анатолю, що він уже повернувся з обходу. — Якщо ви готові, ми могли б пройти в палати.

— Прямувати за вами я готовий завжди!

Він підвівся й узяв зі спинки крісла білу накидку, без якої не з'являвся в лікарні. Юстус ніяк не міг визначити, що це. На мантію не схоже, на білі одіяння древніх — тим паче. Воно трохи нагадувало шлафрок, але якийсь куций і нікудишній. Пан Анатоль накинув її на себе, й вони пішли в загальні палати.

Там їх чекало зовсім інше видовище, ніж у привілейованій палаті пана Анатоля, де кожен пацієнт мав окреме ліжко і власний матрац. У першому ж приміщенні їх зустріла хвиля такого важкого смороду, що довелося зупинитись і перечекати, поки ніс звикне до нездорового повітря. На ліжках не вистачало місця, матраци були постелені навіть упоперек проходу, і їх доводилося переступати.

— Лихоманка, — коротко пояснив Юстус.

Пан Анатоль уже бував тут раніше й тепер почував себе значно впевненіше. Він, не морщачись, переступав тіла хворих, біля деяких зупинявся, сховавши руки за спину, нахилявся над лежачим. Тоді пацієнт, якщо він був при пам'яті, підводився на ложі й благально шепотів:

— Мене, візьміть мене…

Однак цього разу пан Анатоль не вибрав нікого. Він лише іноді відкривав свій баульчик і, вибравши потрібні ліки, змушував хворого проковтнути порошок або маленький білий круглячок. Часом він діставав ювелірної роботи скляну трубку зі сталевою голкою на кінці й упорскував ліки просто в м'яз якому-небудь щасливцеві. Утім, деякі хворі відмовлялися від підозрілої допомоги пана Анатоля, і тоді він, знизавши плечима, мовчки йшов далі.

А Юстус раптом згадав, як гарячкував пан Анатоль у таких випадках у перші дні після своєї появи. Що ж, час обламує всіх. Хіба сам він колись дозволив би кому-небудь розпоряджатися у своїх палатах? Особливо такій малошанованій особі, якою видавався пан Анатоль. Той не скидався на лікаря, він не розмовляв латиною, весело й недоречно сміявся, рвучко рухався. Не було в ньому статечної поважності, яка вирізняє навіть наймолодших лікарів. Адже саме впевненість у своєму мистецтві вселяє пацієнтові довіру до лікаря. Головне ж — пан Анатоль боявся хворих. Юстус чітко бачив це й не міг собі цього пояснити.

Але зараз скептичні