Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

Саме час впорядкувати свої думки, доки ті не розбіглися як миші в соломі. Добре, що я прокинулась так рано. Колись ночі мої були безсонні, й прокидалась я тоді, коли довкола вирувало життя, озиваючись голосами людей, птахів, худоби, голосами речей, яких торкаються люди і духи, коли треба щось пересунути чи забрати. Тоді я була жінкою, котра дає втіху кожному чоловікові, який прагне прийняти її дихання. Нині повінь відійшла, поступившись місцем спеці.

Зараз душа моя клопочеться коло тіла, не бажаючи покидати його, хоча могла б пройти крізь стіни і покрівлю. Могла та не сміє, бо заблукає й не повернеться. А це проти правил. Усі повинні дотримуватись правил в Уруці, найобгородженішому й найвеличнішому з міст країни чорноголових. Знає вона, що по дорозі в Країну без вороття доведеться побачити чимало неприємних відразливих речей, а в царстві Нерґаля[10] і Ґашінґаль[11] — й поготів нема радості для таких, як ми. Адже може так трапитись, що я проживу так довго, що висохну, наче покинутий канал, куди навіть під час повені не потрапляє вода, і вже ніхто не пам’ятатиме про мене, хіба що боги жалкуватимуть, що я не піклуюсь про них. Тіло кинуть в Ріку і нею я припливу до Країни мертвих, як зазвичай усі нужденні. Ніхто на землі не готуватиме для мене пива і хліба, ніхто не дасть мені срібла заплатити ні воротареві[12], ні перевізнику.

Якби нині вирушати туди, ото було б славно! Шамхат усі знають. За нею досі зітхають великі й малі люди Урука: писарі, купці, мисливці, пастухи, воїни, що не мають матері. Кажуть вони: «Відколи Шамхат сидить в пилюці, не чує ніхто з нас себе Аманкі-туром[13], здатним запліднити Небо-Землю, порожніми й безрадісними стали наші ночі, гнівається світла Гашанна. «І хоч я була звичайною веселою жінкою, навіть не блудницею при храмі, кожен знає і мовить мені вслід: «Це та, котра звабила дикого Енкіду, навчила його їсти хліб і пити пиво. Це та, яка сходила на ложе до енсі[14] Більґамеса. (Втім, цим похвалитись може чи не кожна молодиця в Уруці). Це та, завдяки якій багатіє Урук, бо кожен чужинець просить її ласки, приносячи щедрі дарунки».

Але як воно буде далі? Енкіду пішов до Країни без Вороття, а ен Більґамес, обливаючись слізьми, у великій тузі, покинув Урук. Місто осиротіло. Шамхат осиротіла. Не б’ють барабани, скликаючи воїнів на битву, не місять ногами глину громадяни Міста, не ліплять цеглу. Гніваються боги.

Страх проймає Шамхат, бо світ зупинився, життя завмерло, і лежить вона горілиць, чекаючи сходу сонця, всюди проникаючого Уту. Кожен бог несе одночасно смерть і життя, лівою рукою вбиваючи, правою благословляючи. Таке ме — закон, що його хранить Ан[15] на небесах, посилає Мулліль[16] на землю, впроваджує Аманкі[17] серед усього живого. Якщо порядок порушиться, світ зупиниться, і небесна волога зіллється з водою Абзу[18] і водою Нанше[19], як уже було колись. Тоді вижив лише один чоловік, здається, Зіусудра[20] його звали. З тих пір літо нагадує нам про смерть і справедливість, бо се трапилось влітку. Має бути порівну мертвих і живих. Це теж ме. Пощо було йти на Захід Більґамесу[21], де нібито є країна вічної молодості, Дільмун? Чому він не пішов на Схід, не вийшов через Східну Браму? Чому він покинув сиротою Урук-обгороджений?

Міркують над цим жерці, міркують писарі, міркують усі мудрі люди. І я про це думаю. Мовчки, бо моя особа надто скромна, і я не списую свої думки на глиняних табличках, тож про це ніхто не дізнається. Міркую я так. Більґамес повернеться, якщо не знайде того, чого шукає. Якщо знайде, то не повернеться. Відповіді на питання, чи може змиритися в одному тілі життя