read-books.club » Бойовики » Борги нашого життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Борги нашого життя"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Борги нашого життя" автора Андрій Гарасим. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 58
Перейти на сторінку:
виникло бажання просто піти звідси. Аж раптом дівчина, що до того мовчки сиділа на дивані, рвучко встала, підійшла до свого чоловіка, і, обійнявши його за плечі, поцілувала. Без слів, ніжно торкнулася губами його щоки, ніби промовляючи «заспокойся любий, все буде добре». А потім вже, звернувшись до нас, сказала, що ніяких проблем немає, вони віддадуть банку цю свою квартиру, оскільки справді не мають зараз грошей для погашення кредиту. Їм треба лише трохи часу аби зібрати речі і підшукати житло, але вони не змусять нас довго чекати. А потім вона знову заспокійливо обійняла за плечі свого чоловіка, який якось одразу притих і обм’як.

— Ну чого ж ви так одразу, — якось ображено видушив із себе Семен, знову перетворившись на доброго здорового телепня, якому було за це страшенно незручно.

Потім він забелькотів, ніби вибачаючись, що не треба цих необдуманих вчинків, що він теж розуміє ситуацію, що вони мають спробувати якось викрутитися без втрати квартири. Молоді у відповідь мовчали, зрештою, Семен сказав під ніс щось зовсім невиразне, після чого швидко попрощався і, не чекаючи відповіді, попростував до дверей. Я теж швидко попрощався, щоб вискочити з квартири. При виході я ще раз кинув швидкий погляд на молодих — вони так само взявшись за руки сиділи на дивані. І я посміхнувся. Тому що насправді, ми з усіма проблемами були лише дрібницею у їхньому житті. Нікчемною дрібницею у порівнянні з тим, що вони реально мали. І я навшпиньках, аби ніяк не відволікати їх одне від одного, вийшов з кімнати услід за Семеном.

Ми спустилися, не сказавши одне одному жодного слова, і лише, коли сіли в машину, я порушив мовчанку:

— Двадцять днів, — мовив я, відкинувшись на сидінні.

— Що — двадцять днів?

— Петрович сказав, що я маю займатися цією хернею три тижні. Тобто двадцять один день. Зараз вже минуло майже півдня. Вважай, мені ще лишилося лише двадцять днів.

Сем якось прикро на мене глянув:

— Ти б краще не рахував дні, — мовив він.

— Чому?

— Тому що ніхто з нас не знає, що трапиться завтра. Коротше кажучи, поїхали далі. Сьогоднішній день, між іншим, ще не закінчився.

До кінця дня ми встигли побувати ще у кількох людей, проте я й далі перебував під враженням від цієї першої у моєму колекторському житті зустрічі. Настрій у мене від того всього лише погіршувався. Семен, крім розмов з клієнтами, практично нічого не казав, лиш сердито сопів, коли після чергових відвідин сідав у машину. Нарешті, майже о п’ятій вечора мене це все по-справжньому дістало і я запропонував Семенові піти чогось випити. Семен одразу ж погодився.

Ми мовчки сиділи за барною стійкою. Кожен думав про своє, хоча, можливо, ми просто вже забагато випили:

— Пішли звідси, провітримося, — раптом запропонував Сем, ставлячи на стіл вже порожній кухоль з-під пива. Ми вийшли на вулицю. Зовсім поряд був оглядовий майданчик, з якого відкривався непоганий краєвид на нічне місто. Туди й подалися. На майданчику майже не було людей, ми стояли ледь похитуючись від випитого і дивилися вниз на блимаюче вогнями місто. Неговіркий Семен після добрячої порції алкоголю розбалакався, вочевидь його тягнуло поділитися зі мною своїми думками.

— Ти сам звідки? — спитав Семен.

— Ну як тобі сказати… Народився не тут, але живу в цьому місті стільки, що іноді навіть забуваю, що я не звідси…

— Я теж не тутешній, — відповів на єдину почуту з моєї відповіді фразу Семен.

— І звідки?

— А неважливо, — махнув рукою він. — Там вже зараз практично нікого не лишилося.

— Якісь родичі?

Семен ще раз махнув рукою:

— Горілка їм родич…

Я вирішив дещо змінити тему розмови:

— Тобі це місто подобається?

Семен знизав плечима:

— Жити можна. Зелень, високі пагорби, річка… Зрештою, я більше майже ніде й не був. Хоча… Коли на це місто отак, згори, дивлюся — зовсім інше бачу.

— Що саме?

Сем тицьнув у бік міста незапаленою цигаркою:

— Ти хоч знаєш, хто у цьому місті живе?

— Ну як — хто живе?.. Мешканці, містяни, міщани, якщо хочеш.

— Ні, — заперечно похитав головою Семен. — Тут живуть боржники. Боржники і їхні кредитори.

— Боржники і їхні кредитори, Семене, живуть в іншому місці.

— Це де?

— Не знаю. Але не тут. В раю не може бути боржників. А ми з тобою зараз в раю.

Семен засміявся і поплескав мене по плечу.

— Ти здається допився, друже.

— А мені здається, ти став занадто говірким, мій друже.

І ми одночасно зареготали, голосно та безжурно, як можуть сміятися два чоловіка у доброму гуморі напідпитку. Коли ми прощалися, Семен простягнув мені ручищу і попросив, аби я називав його Семом. «Мене назвали на честь діда Семеном, але друзі завжди кликали Семом», — додав він.

Наступний день був мало чим примітний. У нас, чи радше у Сема, як я його тепер називав, була довга розмова з власником китайського джипа, що здається не мав жодного уявлення про те, як йому віддавати взятий «під машину» кредит, проте, просто із шкіри ліз,

1 2 3 4 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борги нашого життя"