Читати книгу - "Іржава доля"

рота, а довкола, наче скуйовджене вітром волосся, віється чи то морок, чи то дим, чи туман… Із раптовим пронизливим скреготом розчахнулися повіки, що спершу здалися вмерлими безпомічними очами, і справжні очі страховиська — несподівано яскраві, вологі, сірі втупилися в Олесеву душу, немов випиваючи її аж до денця. І зникли. І все зникло. Все, крім мороку та негучного тужливого скреготіння: «Допоможу-у-у-у…» Хлопець підхопився з тихим зойком, довго кліпав очима, намагаючись зрозуміти, що ж то було. А навколо наливалася зоряним сяйвом лагідна, світла ніч, краплі роси прикрасили кришталем та діамантами вози, траву, снопи, і від того чистого росяного мерехтіння Олесеве серце вгамувалося, припинило свої скажені стрибки. Адже нічого не сталося. Засинаючи, думав скорботні думки та мріяв хоч про яку допомогу — от і наснилася дурість. А тепер сон гайнув, і сонні жахи — також…

Поряд із ним щось ледь чутно зашаруділо, і хлопець від несподіванки сахнувся, досить боляче забивши потилицю об колесо. Він хотів озирнутися, глянути, хто ж це підкрадається до нього, та не встиг, бо голови його торкнулася тепла лагідна долоня, і тихий голос прошелестів:

— Дурненький мій, бідолашненький… Дуже болить?

Олесь тільки мугикнув — мовляв, ні, не дуже. Він просто не міг присилувати себе вірити в те, що сталося. А Олена злодійкувато озирнулась довкола; потім присіла навпроти очманілого хлопця, і він побачив свої крихітні відображення в сірих безоднях її очей.

— Ну, чого ж ти зблід, чого налякався? — Оленчин сміх був прозорий і чистий, немов радісне джерельце пробилося межи камені на божий світ. — Гадаєш, я дурна чи сліпа? Гадаєш, не бачу, як ти худнеш та бліднеш, як часом позираєш на мене? Бачу, все бачу. І того вечора, коли ти в очеретах ховався та підглядав за мною — теж бачила… Так чекала, що насмілишся вийти, так чекала… А ти, дурник, злякався чогось. Шкода… Вже тоді усе б твоє було… Ну, нічого, воно на краще зробилося, бо коли без довгого чекання — то нецікаво… Олесь із чималим зусиллям розліпив засохлі губи, спитав хрипко:

— Навіщо ж ти за Петра пішла?

— Батьки присилували, — знизала плечима Олена. — Та й до тебе ближче хотіла бути, — вона раптом стала навколішки, рвучко наблизилася. — Ну, годі вже, не соромся. Ти ж мріяв — то ось вона, мрія твоя. Хочеш, допоможу? Пальці її знайшли Олесеві руки, обхопили зап’ястя, владно потягнули на себе… Хлопець відчув тоненьке полотно біленої сорочки і мимоволі здивувався, як зручно лягли у долоні дві ніжні округлості — наче були створені саме для нього. А руки ніби вирішили жити власною волею, вони обережно торкалися Оленчиних колін, прокрадалися під сорочку, пестили тугі гарячі стегна, пружний тендітний стан, що вже вигинався у солодких судомах, хилився до землі… Все-таки, Олесь у найостаннішу мить отямився, відсахнувся.

— Ти що?! — голос Олени забринів невимовним подивом, майже образою. — Боїшся? Аж так боїшся?! Чи… Може, гребуєш мною?!

Хлопець важко дихав, дивився вбік, аби не бачити жаданого тіла, що так владно віддавало себе його пестощам. Не бачити, не трапити знову у лагідну пастку відьомських чар.

— Не можу. Недобре це, наче крадемо. Петро ж мені брат…

— Петро?! — І знов ніби забриніло десь поряд кришталеве джерельце. — Дурнику ти мій… Ач, кого пожалів — Петра! Крадемо… Та він же сам мало не півсела обікрав! Чи ти боїшся його? Не бійся. Ось подивись, — у її руці раптом сріблясто зблиснув жниварський серп. — Я знаю, де у людини сонна жила проходить. А ранком скажу, ніби він спав неспокійно, крутився, перекочувався — от, мабуть, і наштрикнувся шиєю. Повірять!

Олесь спершу не зрозумів, про що йдеться, а коли збагнув, то його аж пересмикнуло від остраху та відрази.

— То он ти яка! — він позадкував, наштовхнувся на колесо, вчавився в нього спиною. — Забирайся, гадюко! Геть! Все батькові розповім, все!

Олена неквапно підвелася, наблизила до крейдяного Олесевого обличчя вологий блиск своїх якихось дивно помертвілих очей. Великі очі, сірі, тьмяні, мов залізо, але десь у їхніх глибинах причаїлися руді плямки, ніби чистого заліза ледь-ледь торкнулась іржа.

Зранку Олеся ніяк не могли докликатися до сніданку, і батько мурмотів щось про нікчемних щенят, які після дня справжньої селянської праці вже ні до чого не здатні. А коли Петро, втративши терпець, поліз торсати свого молодшого брата, то виявилось страшне. Мабуть, хлопець вночі спав неспокійно, перекочувався вві сні — от і наштрикнувся шиєю на вістря серпа, що хтось дурно покинув неподалік. От же лиха доля дісталася — така собі малесенька ранка, майже подряпина, а людини не стало.

Жнива, звичайно, покинули. Нехай сиплеться, нехай навіть згорить те жито, якщо за нього треба платити синовим життям! Воли не хотіли квапитися, і Петро, поганяючи, лаявся страшними словами; жінки голосили; батько час від часу змахував сльози… І, звичайно, ніхто не звернув уваги на чудернацький слід, що незабаром перетнув шлях. Дивний слід — немов людина, яка його залишила, на кожному кроці мало не по кісточку вгрузала у землю, до кам’яної твердості спечену безжальним серпневим сонцем. І, звичайно ж таки, ніхто не розчув потонулого у квилінні коліс та жіночих зойках тихого скреготливого стогону:

— Допоможу вашому горю! До-по-мо-жу-у-у!