Читати книгу - "Джовані Трапатоні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Може, через гігантські розміри Дзеркальної зали або просто через заглибленість у свої думки, але пан Гай не почув переляканих вигуків дружини. Він спокійнісінько продовжував пити теплий чай, уважно розглядаючи своє дзеркальне відображення.
— Вибач, любий, на чому ми спинилися? — запитала пані Барбара, глибоко вдихаючи морозне повітря, що плинуло у залу з привідчиненого вікна. — Ах, так, згадала… Спочатку ти говорив про намір заборонити моїй матері спілкуватися з нашою донькою, а потім одразу заперечив сам себе.
— Я не заперечив сам себе! — зненацька вибухнув криком пан Гай. — Я ніколи не заперечую сам себе! Двадцять три секунди тому я заборонив твоїй матері мати будь-яке спілкування з моєю донькою! І я не бачу жодної потреби двічі повторювати свої накази!
— Але ж, Максе… — крізь сльози спробувала мовити вона, та, не договоривши, одразу голосно заридала.
— Подивись! Поглянь на це варварство! — знервовано смикаючи за поли свого піджака, вів далі пан Гай. — Знаєш, що це таке?
— Не знаю, — навіть не глянувши на чоловіка, схлипнула Барбара.
— Не знаєш?! Ну то я тобі скажу! У мене на піджаку знову повиривані всі ґудзики! По-варварськи, на всіх моїх піджаках та сорочках відірвані усі ґудзички! І знаєш, чия це робота?!
— Не знаю…
— Ну то я скажу тобі. Це варварство, люба, — робота моєї тещі!
— Максе, що ти таке кажеш? Ну подумай, зрештою, сам, навіщо моїй мамі щодня відрізати ґудзики з твоїх піджаків?
— Не відрізати, люба, не відрізати… А виривати їх із корінням! — ледь стримуючи гнів, прогарчав пан Гай. — Теща просто-таки видирає ці бідолашні ґудзики зі шматками цієї бідолашної матерії!
— Максе, схаменися, я благаю тебе. Любий, заспокойся. Заспокойся і просто подумай: навіщо моїй мамі таке робити?! Адже це — цілковите безглуздя.
Пан Гай узяв зі столу серветку, нервово протер своє спітніле чоло й тихо промовив:
— Барбаро, твоя матір чинить це безглуздя з ненависті до мене. Вона мене не зносить, і саме через це вона таємно нівечить мій гардероб. І зараз я тобі це доведу.
Він спокійно поклав використану серветку на стіл та владно вигукнув:
— Родмане!
— Я тут, господарю, — прохрипів здоровань, що весь сніданок, наче статуя, простояв за спиною пана Гая.
(Правду кажучи, необізнані люди, вперше натрапляючи на Родмана, приймали його за сучасну скульптуру. І були не тільки здивовані, але і вкрай налякані, коли виявлялося, що ця скульптура може говорити. Зрештою, тут немає нічого дивного, бо на обличчі гранітних скульптур можна було розгледіти куди більше емоцій, ніж на цьому незворушному титані. Родман, мабуть, був єдиною людиною у світі, яка не мала жодних емоцій. Але про це трохи пізніше…)
— Родмане, двадцять три години тому я наказував тобі знайти докази злої підступності моєї тещі. Тож слухаю тебе.
— На вашій тещі вини немає, господарю, — механічно промовив Родман. — Ґудзики з ваших костюмів та сорочок відривала звичайна ворона, яка занадилася через вікно лазити до вашої гардеробної кімнати.
— Хто?! — розгублено перепитав пан Гай.
— Звичайнісінька ворона, — спокійно повторив Родман.
«Не ворона, а ворон! Гидотний убивця не може вже відрізнити ворона від ворони», — ображено прошепотів ворон, запорошений снігом, що сидів у самому куточку підвіконня і крізь відчинене вікно чув усю розмову. «Нікчемна, мізерна особистість», — вилаявся він на Родмана, спробувавши дзьобом дістати з крила дротикову стрілу. Але всі намагання ворона були марними через страшний біль, завданий стрілою, якою було наскрізь пробито крило.
Пан Гай протер новою серветкою своє здивоване обличчя, підвівся з-за столу і почав ходити залою. Туди — сюди… Сюди — туди. Тук-гук, гук-тук, — луною відгукувались його підбори від важкої ходи.
— Нічого не розумію, — нарешті промовив він, зупинившись напроти Родмана. — Ти кажеш, що мій гардероб нівечила звичайнісінька ворона?
— Саме так, господарю, — схиливши голову, відповів Родман.
— А теща? — підозріло приплющивши око, прошепотів пан Гай. — Що в цей час робила моя теща? Можливо, вона стояла на «шухері», поки ця мерзотна ворона відривала мої ґудзики?
— Ні, господарю, — спокійно мовив Родман. — Вашої тещі в цей час взагалі не було в палаці.
— Ага! — захоплено вигукнув Макс Гай, зрадівши новонародженій думці. — Значить, вона натренувала ворону і керувала нею здалеку! Правильно?!
— Правильно, — погодився Родман.
— Прекрасно, — задоволено посміхнувся пан Гай і, розвернувшись до дружини, переможно запитав:
— Ну, що ти на це скажеш, моя люба?
— Це неперевершено, Максе, — сумно відповіла пані Барбара. — Просто неперевершено. Особливо вражають твої припущення щодо стояння на «шухері». Певно, якби я не знала тебе стільки років, мені було би складно повірити в усе, що я бачу і чую. Але нехай буде так. Зрештою, кожна людина має свої недоліки. Тож, зважаючи на всі твої чесноти, любий, я спробую з розумінням ставитись до твоєї хворобливої ненависті до моєї матері.
— Чесно кажучи, люба, я мало що зрозумів з твоєї довгої промови. Але я сподіваюся, що загалом ти хотіла сказати мені щось приємне. Так, люба?
— Так, любий, — стримано відповіла пані Барбара та одразу перейшла до того, що її найбільше хвилювало: — Максе, вибач, але, можливо, ти спробуєш більш гуманно поставитись до прохання нашої доньки…
— Не спробую, — невдоволено перебив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джовані Трапатоні», після закриття браузера.