read-books.club » Дитячі книги » Джовані Трапатоні 📚 - Українською

Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Джовані Трапатоні" автора Олексій Росіч. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 88
Перейти на сторінку:

— Це все? — чомусь усміхнувшись, запитав він та знову подивився на своє дзеркальне відображення.

— Все… Тобто ні, — одразу виправилась вона. — Лада просила передати тобі, що якщо ти будеш наполягати на її поверненні до Лондона, вона втече з дому.

— Тепер усе?

— Усе, любий…

— Ну, зрештою, в цьому немає нічого дивного, — замислено розглядаючи у велетенському дзеркалі своє відображення, сказав він. — Передай їй, що її тато теж не в захваті від примхливої лондонської погоди, так само як і від пихатих лондонців…

— Ні-ні, любий… Ані жахлива погода, ані бідолашні лондонці тут ні при чім. Лада терпимо ставиться до їхньої погоди і поважає усіх цих бідолашних лондонців, приречених жити в цих погодних умовах. Справа аж ніяк не в цьому… Вона… Вона просто не може більше терпіти цей жахливий Лондонський Ґранд-Коледж, з усіма його викладачами-підлабузниками та учнями-недоумками…

— Барбаро! — незадоволено присік Гай дружину, так і не відвівши погляду від свого дзеркального відображення. — Барбаро, Ґранд-Коледж — найдорожчий коледж у світі! У цьому коледжі виняткові діти! Сподіваюся, тобі відомо, що Лада навчається в одному класі з племінником американського президента та сином прем’єр-міністра Великої Британії! Я вже не кажу про дітей усемогутніх арабських шейхів та королів! І якщо її тато — Макс Гай, — гордовито та самозакохано вимовив він власне прізвище, — спромігся подарувати своїй доньці щастя навчатися саме в такому… вибраному та вишуканому колі, то нехай, зрештою, ця нерозумна дитина — яка, до речі, цілком вдалася у твою матір! — нехай вона навчиться цінувати та поважати можливості свого батька — Макса Гая!

— Любий, ти тільки уяви собі, племінник американського президента не знає, що Гімалаї — це гори! Бідолаха, маючи дванадцять років, вважає, що Гімалаї — назва чіпсів! А син прем’єр-міністра заявив учителеві, що великий фізик Альберт Ейнштейн — це власник футбольної команди «Манчестер Юнайтед»… Альберт Ейнштейн — власник «Манчестер Юнайтед»! Ти можеш собі це уявити?!

— Даремно, люба… Даремно ти так… На мою думку, цей славний хлоп’яга — просто вундеркінд, бо я, наприклад, навіть не підозрював, що «Манчестер Юнайтед» — це футбольна команда… Я би швидше схилився до думки, що це назва якогось англійського банку. А цей розумник, бачиш, знає, що «Манчестер Юнайтед» — це футбольна команда.

— Я не розумію, ти жартуєш?! — пані Барбара вкрай спантеличилася.

— Зовсім ні… — спокійно відповів пан Гай та, дивлячись у дзеркало, зосереджено зробив ковточок чаю.

— Любий, ти тільки уяви: хлопець у дванадцять років свято вірить у те, що римський Колізей — це найбільший футбольний стадіон у світі, на якому італійський «Мілан» вперше у своїй історії виборов кубок Європейських чемпіонів. Римська імперія зародилася не як аграрна чи ще якась там держава, а винятково як футбольна. Мікеланджело — це перший італієць, якому п’ять разів поспіль присуджували «Золотий м’яч» як найкращому футболістові Європи! Але найнепристойніше та найогидніше те, що викладач з історії навіть не намагається сперечатися, а, як підлабузник, погоджується з цим бовдуром!

— Ну все, досить! — різко перебив дружину пан Гай. — Досить пустої балаканини! Не намагайся переконати мене, що наша донька навчається в одному класі з бовдурами та нікчемами.

— Чому? — розгубилася пані Барбара. — Ти вважаєш, що саме це мізерне середовище та оточення Лондонського Ґранд-Коледжу здатне чомусь навчити нашу доньку?

— Я вважаю, люба, — перевівши на дружину свій упевнений погляд, промовив він, — що ти ще занадто високої думки про це вишукане коло вибраних дітей. Насправді ці вибрані діти — справжнісінькі виродки. Але… Але саме ці розумники за п’ятнадцять-двадцять років будуть керувати своїми державами та визначати шляхи розвитку людства. Тож нашій любій донечці, хоче вона того чи не хоче, доведеться з ними порозумітися! Тож нехай повертається до Лондона і вчиться шукати спільну мову зі своїми однокашниками.

— Але, любий… — спробувала заперечити пані Барбара.

— Я ще не закінчив, — роздратовано зауважив пан Гай та знову перевів строгий погляд на своє дзеркальне відображення. — Із сумом мушу констатувати, що спілкування твоєї матері з нашою донькою призводить до катастрофічних наслідків. Занадто вільні погляди моєї тещі руйнують усі мої титанічні намагання щодо виховання нашої дитини. Саме через це від сьогоднішнього дня, саме з цієї миті, я забороняю твоїй матері спілкуватися з Ладою.

— Але ж, любий, хіба ми можемо заборонити бабці спілкуватися з її улюбленою онукою?

— У цьому вже немає жодної потреби, — багатозначно відповів пан Гай.

— Вибач, Максе, але я не розумію тебе, — підвівшись, схвильовано промовила пані Барбара та рушила до вікна. — Ковток холодного повітря — це якраз те, що допоможе мені не втратити свідомість, — прошепотіла вона сама до себе, відчиняючи велетенське вікно.

На широкому підвіконні, вкритому білосніжним снігом, лежав чорний ворон. З його пошматованого крила стирчала дротикова стріла, а під очами висіли малесенькі бурульки сліз, замерзлих на морозному повітрі.

— Господи, що це?! — схвильовано вигукнула пані Барбара, дивлячись воронові в очі, що благально витріщалися на неї. Ворон знесилено підвів крило до свого чорного дзьобика та ледь чутно прохрипів: «Тс-с-с!»

Від такої несподіванки пані Барбара зойкнула, перелякано затуливши долонями лице. Майже одразу вона розтулила долоні і, мружачись, знову подивилась на підвіконня. Воно було порожнім. Тільки малесенькі червоні краплинки яскраво виблискували на засніженому підвіконні. Але й вони, ці червоні цяточки, зникали майже на очах, вкриваючись пухнастими сніжинками, що рясно сипалися з неба. І вже за мить сніг усе запорошив.

Пані Барбара ще раз уважно подивилася на підвіконня. Потім ще раз… І ще… Але даремно. На підвіконні, крім різдвяного пухнастого снігу, нічогісінько не було.

— Боженько, мені вже мариться… Тільки цього бракувало, — прошепотіла вона й

1 2 3 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джовані Трапатоні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джовані Трапатоні"