read-books.club » Сучасна проза » Вчителька, дочка Колумба 📚 - Українською

Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вчителька, дочка Колумба" автора Вільгельм Мах. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 126
Перейти на сторінку:
кров.

Аж змучилася, засапалася. Гребля, широким вигином обійнявши озеро, вже спинається на лісистий схил. На вершині пагорба ліс обривається й відкриває розлогу просторінь. От тепер знадобиться і бінокль! Внизу, в заболочених перелісках, вгадується селище: найближче видніються будинки, схожі на житла двірської челяді чи контори фільварків, а далі — дахи-близнюки досить симетрично збудованої колонії. Над озером, біля підніжжя пагорба, трохи вище острівка верб стоїть приземкувата, немов роздута, руїна химерної конструкції. Внизу — нібито залишки воєнного бункера, які обліплюють мури старої, здається, замкового типу, будівлі, по-давньому увінчаної брунатною щербатою вежею. Трухлявий дерев’яний поміст та шеренга зогнилих паль біля берега вказують, певне, місце колишньої пристані для порона. Довкола — багнища. Над гирлом замуленого дренажного каналу іржавіє танк, до половини занурений у мертву болотну воду.

Агнешка спрямовує бінокль на другий берег. Тепер оті Хробриці, які вона так і не побачила з автобуса, наблизилися до неї несподівано близько, немовби примандрували сюди від шосе. І це тому, що дівчина мусила обійти півколом озеро, яке в цьому місці лійкоподібно звузилося. Велике село. Червоні дахи ясніють свіжим, молодим полиском, штукатурка стін перлинно сяє в блідому світлі сонця. Серед старанно осушених луків тягнуться смуги оброблених полів, одвойованих у боліт. Десь од самого обрію, через широку порожняву жовтневого краєвиду несеться приглушене торохтіння молотарки.

Агнешка ступила стежкою нижче — і Хробриці відразу ж закрила гущавина дерев, навіть отой гуркіт молотарки замовк, наче його проковтнула сонна німота дня. Хоч би людський слід! Агнешка протирає очі, ніби боїться цього примарного стану, з якого не може вийти. Відпочину. Здіймає з плечей багаж, кладе його на землю, а сама прихиляється до якогось стовбура. Під її плечем стовбур якось зловісно скрипить, і аж тоді Агнешка помічає свою помилку. Це ж не дерево, а струхлявілий межовий стовп. До дошки на його вершку прибито вирізаний з дикту контур людської фігури. Якийсь невибагливий жартівник крейдою домалював фігурі жіночі принади. Цей чудернацький, подірявлений безліччю куль і обвислий щит од найменшого повіву вітру тремтить з якимось неприємним скрипом. Агнешка шарпнула щит з цвяха й відразливо шпурляє в кущі. І аж тепер на отій, новішій і здоровішій, аніж стовп, хоча теж збляклій від негоди й зраненій стріляниною дошці може прочитати затертий напис: «Хробрички».

Флокс тим часом вискочив зі своєї колиски й почав неспокійно обнюхувати землю. І раптом, тривожно погавкуючи, незвичайно збуджений, помчав униз, на берег озера. Тепер уже й Агнешка бачить причину тривоги. Квапливо хапає свої речі, волочить їх по корчуватому схилу, збігає з пагорба до води.

Флокс уже обнюхує утопленика. Худий, мабуть, років дванадцяти хлопчина, в одних лише трусиках, вражає своєю блідістю. Дрібні прибережні хвилі похлюпують об його голову й мало не сягають напіввідкритих вуст. Агнешка кидається до хлопця, витягує його на берег. Зараз, зараз. Тільки пригадає, нехай лише не підведуть знання, здобуті на лекціях гігієни, та практичні навики з курсу санітарії. Голову донизу. Натиснути на живіт. Штучне дихання, ах, як це довго тягнеться! Ага, здається, він притомніє. Флоксе, лежи! Зараз. Несесер, термос, головка термоса, пляшечка з м’ятною есенцією, добрий ковток,— ну-ну, розціплюй же зуби, хлопче з того світу. І ковтай! Оживай!

Хлопчина розплющує очі.

— Обхопи мене за шию,— наказує Агнешка. Підняла його, обтулила курткою. Усівся, подивився нарешті свідомо.

— Хто мене витяг? Ви?

— Ні. Не знаю. Знайшла тебе так, як ти є.

Хлопчина занепокоєно роззирнувся.

— Вбрання... моє вбрання! О, ви!..

— Про кого це ти?

— Про тих отам,— показав рукою за озеро.— Прогнали мене ті, з Хробриць, наказали через воду, вплав — і я мусив. А вони по мені камінням. І попали...

— А чому це вони так?

— Таж через вас, пані...

— Ну-ну, хлопче! Щось ти вигадуєш.

— Пробачте. Я не так сказав. Це тому, що я з Хробричок, а вони з Хробриць...

— Щось не розумію...

— Нічого... І так зрозуміло. Вони б не наважилися, якби ви зійшли з автобуса в Хробрицях.

— А, ти теж про це... Звідки ж я знала...

— Звичайно. І я не знав. Я вийшов до автобуса, але... не до вас. Думав, що буде звичайна людина, ну... чоловік.

— Дякую.

— За що? Ага, я погано висловився. Та це байдуже. Марно ви намучилися в дорозі, слово честі.

— То ти знаєш, чого я сюди приїхала?

— Я не знаю хто. Але чого, знають усі.

— Щось цього не видно,— промовила гірко.

Хлопець дивиться на неї з якоюсь сумною розважливою повагою.

— У нас в Хробричках школи нема.

— Нема, то буде.

— Побачите.

— Ваші діти десь же вчаться? Де ж таки?

— Вже не вчаться!

— Як це?

— Я не знаю... Балч вам розкаже.

— Хто це такий Балч?

— Війт. Само собою зрозуміло.

— Не дуже. Ти такий великий хлопець і нічого не знаєш.

— Ну... був у нас один випадок. В газетах навіть писали.

1 2 3 4 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вчителька, дочка Колумба"