Читати книгу - "Зорчина пісня"

Зорка подумала, що Даринка зараз розсердиться і вдарить хлопчиська, але, на її подив, та не розгнівалася. Вона подивилася на кривдника прозорими, як агрус, очима й винувато всміхнулася.

— Хіба я її образила? — вона обернулася до Зорки. — Ти ж не образилась, еге ж? Мене також, коли маму бомбою вбило, сюди привезли. Я спочатку весь час плакала, а Маря зі мною щоночі сиділа, й Коля-Ваня теж, це наш директор... Тут добре, ти не бійся... Мені Коля-Ваня стрічку в коси подарував, тільки я їх не заплітаю. Хочеш, я тобі її віддам назовсім. Ти ж тепер з нами житимеш?

Зорка подивилася на припухле від сліз обличчя жінки, на дітей, глянула на будинок, у якому зник тато, й похнюпила голову.

— Не знаю... може, і побуду поки що, коли захочу.

— Ой, силоньки моєї нема, — сказала жінка крізь сльози, — а якщо не захочеш, куди подінешся? Татові ж на війну треба. Ні, мабуть, твоя доля з нами. Тебе як звати?

— Будницька Зорка.

Веснянкуватий смішливо пирснув.

— У нас корову Зоркою звали!

Зорка спершу розгубилася, а потім образилась і покрутила пальцем біля скроні.

— Багато ти знаєш! По-справжньому я і не Зорка зовсім, а Зоря, це такий журнал був у більшовиків ще до революції, по-лі-тич-ний! Що, спіймав? — І показала веснянкуватому язика.

Діти зареготали, а жінка покуйовдила рудий хлопчиків чуб.

— Це тобі, Генько, наука! Іншим разом не лізь поперед батька в пекло.

— Дивіться, — зраділа Даринка, — Коля-Ваня йде!

Від будинку прямували до них тато й худорлявий літній чоловік у синій ватянці. З-під ватянки виглядали біла сорочка й тугий вузол краватки. Чоловік ішов швидко, заклавши руки за спину й трохи звівши гострі плечі. Тато ледь устигав за ним.

— Варю, — суворо сказав чоловік, — ви знову скандалили у воєнкома?

Сухе обличчя в чоловіка через великий гулястий лоб здавалося трикутним. Під густими білими бровами глибоко запали жваві сині очі.

— А що, я в бога теля з'їла, чи що? — хлюпаючи маленьким червоним носом, ображено озвалася жінка. — Не хочу я в тил, і край. Я коло поранених, як біля дітей, ходила б...

Чоловік сумно похитав головою.

— Ех, Варю, Варю, а дітей вам не жаль кидати? — він обернувся до тата. — Знаєте, як діти її звуть? Мама Варя!

— Маря, — поправила Даринка, — це скорочено.

— Та я ж, я ж нічого... — розгублено залебеділа жінка, озираючись на дітей. — Я ж без них... самі знаєте...

— Знаю, — лагідно мовив директор, — ідіть, Марю, в комору: треба харчі на станцію везти. І перекажіть старшому вихователю, що я поїду на станцію разом з вами.

— Марю, ми з тобою!

Діти юрбою побігли за Марею. Біля Зорки лишилася тільки Дарина.

Чоловік обернувся до Зорки, поклав руку їй на голову і всміхнувся:

— Ну, то ось ти яка, Зорка Будницька? Нумо, познайомимося. Ти знаєш, хто я?

— Знаю, — сказала Зорка, — ви директор, Коля-Ваня.

Дарина злякано зойкнула, затулила руками рота й зашарілася.

Директор перестав усміхатись і здивовано втупився в Зорку. Потім скосував на Дарину, розуміюче хмикнув, випростався, засунув руки в кишені штанів і весело спитав:

— Теж скорочено, га, Даринко?

Даринка почервоніла ще дужче й позадкувала.

— Миколо Івановичу... я не навмисно... я... Миколо Івановичу...

Микола Іванович простяг Зорці руку й підморгнув, ніби вона була з ним у згоді.

— Чула? Ну, ось і познайомилися!

Зорка мимоволі всміхнулася, але директорове обличчя вже стало серйозне.

— Прощайся з батьком, Зоря, — неголосно сказав він. — На нього чекають.

Зорка подивилась на тата. Той усміхався, але усміхався він якось дивно. Самими губами. А очі сумні. Вона кинулась до батька, вчепилася йому за руку.

Тато підняв Зорку, притулився до її обличчя неголеною щокою. Зорка схлипнула і обома руками обняла батька за шию.

— Тату, не їдь...

— Нічого, донечко,— сказав тато, ховаючи очі,— нічого. Ти в мене хоробрий козак...

На ганок будинку вийшла сива жінка в окулярах і в такій самій, як у Миколи Івановича, синій ватянці. Погукала: