Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Ти вважаєш, Аркадію, що я можу залишити Парасю саму... в такий час?

Тато похнюпив голову. Постояв. Потім обняв бабусю й пригорнув до грудей.

За півгодини Зорка сиділа на валізці в кузові зеленої військової вантажної машини, а бабуся стояла на балконі й плакала.

Крім Зорки, в кузові сиділо ще троє червоноармійців. Вони похмуро дивилися собі під ноги й мовчали.

Нарешті з будинку вибіг тато. Оглянувся на бабусю, насунув пілотку і з одного маху перестрибнув через борт. Машина рушила.

— До побачення, бабусю! — закричала Зорка. — Ти не журись, я скоро приїду! Не журися! Добре?

— Добре! — крикнула бабуся й затулила рот фартухом.

— Бабусю! — надривалася Зорка. — «Гуллівера» нікому не давай читати! Вона бібліотечна!

— Сиди! — сказав літній червоноармієць із забинтованою ногою. Він глянув у сумні батькові очі, зітхнув і вийняв з кишені розчавлену карамельку в рожевій обгортці. — На ось і сиди, не крутися, а то ще, гляди, випадеш.

Машина мчала вулицями, спритно об'їжджаючи протитанкові загородження: колючі, нащетинені іржавими гратами їжаки, барикади із лантухів з піском — і нарешті вискочила на широку асфальтовану дорогу.

Узбіччям ішли та йшли в напрямку до міста червоноармійці із скатками через плече й протигазами. По дорозі тяглись із міста підводи, машини. На обочинах, а інколи й посеред шляху зяяли вирви.

Позаду, з боку міста, гуркотіли, чимраз наростаючи, гарматні постріли.

Зорка принишкла.

За стіною тополь майоріли, потопаючи в пишній зелені, будинки, побілені вапном. Потім тополі порідшали, зникли зовсім — і вздовж дороги потяглись цегляні заводські корпуси на чорній, ніби випаленій землі. Велика споруда в центрі заводу була зруйнована від прямого влучання. В інших будівлях щось гримотіло, відсвічувало у вікнах полум'ям. На вузькоколійці, що розтинала завод на дві частини, стояв товарний ешелон. Робітники й червоноармійці вантажили у вагони величезні гратчасті ящики.

— Куди ж ти її? — спитав у тата червоноармієць із забинтованою ногою.

— У дитячий будинок. Їх сьогодні вивезуть.

— А мати ж де?

— Не відпустили з госпіталю... поранених багато.

— Авжеж, — погодився червоноармієць, — війна..

Він обернувся до Зорки й погладив її по голові.

— Нічого, мала, після війни маму зустрінеш, правду я кажу? Мама в тебе, мабуть, справді бойова!

— Ага, — сказала Зорка і всміхнулася, підбадьорена гарною розмовою.

У сосновому лісі на широкій галявині стояв білий будинок під червоним черепичним дахом, із різьбленими зеленими віконницями. Всі вікна на обох його поверхах навхрест заклеєні смужками різнобарвного ялинкового паперу. Будинок був ніби не справжній, а казковий. Здавалося, ось-ось розчиниться вікно й вигляне дівчинка з блакитними косами або вибіжить із різьблених дверей веселий витівник Буратіно.

Перед будинком на галявині височіла тонка блакитна щогла з червоним прапором. Коло підніжжя щогли, під дощаним помостом, сиділи на траві діти в однакових темних куртках. Поряд з ними примостилась навпочіпки жінка в білому халаті. Вона плакала й втиралася смугастим фартухом.

— Ну, ось і приїхали! — вдавано весело сказав тато, коли вантажна машина порівнялася з будинком. Тато зіскочив на землю, і червоноармійці подали йому спочатку валізку, а потім Зорку.

— Швидше! — крикнув з кабіни водій.

— Де ваш директор? — спитав тато в дітей.

Жінка підвелася, схлипнула, обсмикнула халат і витерла фартухом обличчя. Вона була дебела, з жовтаво-карими очима, мокрі щоки її червоніли, мов райські яблучка.

— Директор? Та в себе в кабінеті, — швидко й охоче обізвалася жінка. — Ви підіть подивіться, на першому поверсі, одразу праворуч. Либонь, дитя до нас улаштовувати привезли? — Вона жалібно зітхнула. — Донька?

— Донька.

— Донька?! — жінка сплеснула короткими руками.— Ох ти ж, моя бідолахо! — вона взяла Зорку за плечі й міцно пригорнула до себе.

Водій у машині засигналив.

Тато оглянувся, махнув йому рукою й, притримуючи пілотку, хутко побіг стежкою до будинку.

— Ти тепер з нами будеш жити? — спитало Зорку худеньке дівча з довгими й ніжними, наче світлий шовк, косами.

— Тобі, Даринко, завше більше од усіх треба знати. —