Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Я стріляв би по них крізь сміх, Бо не жалько й не краплі їх… Карабінко моя! Тах, тах!.. Тільки диму і крови пах… Тільки знаю вже добре я, Що і кулі жалько для них, що уже не воскреснуть ніяк, бо немає ґрунту у них. Пропливає підсудних ряд — це останній їх мертвий парад, наче смерти над ними печать, і тільки траурно труби гримлять… тільки труби гримлять не для них, бо у них навіть труб нема, бо над ними і в них тільки тьма, тільки смерті над ними сміх… Я дивлюсь у обличчя їм, уявляю їх у труні… Тане споминів гострий дим, і спокійно, спокійно мені. Я у партері, в першім ряду, бачу в них на волоссі слюду, — їхні очі тупі, як щербаті ножі, на волоссі слюда й нафталін у душі… І од них, наче іскри вночі, капле кров їхніх слів нежива, димно валиться брежень гать, і смердить їхній лемент брудний… Так, їм нічого більше сказать, крім того, що сказали вони.

А за кілька років поет змушений уже вдавати божевільного та переховуватися у психлікарні, щоб вижити. У грудні 1937-го він публікує в «Літературній газеті» вірш «Меч»:

У певних він руках. Йому вже двадцять літ! Страшний для ворогів і рідний нам без краю. На варті наших прав і сонячних побід у ці щасливі дні так гостро він сіяв. Це на тобі спиняв Дзержинський зір з любов’ю, — наш рицар, що в віках безсмертний назавжди. Веселкою палай в стальних руках Єжова, — з тобою, правди меч, не знати нам біди.

Кость Буревій у статті «Літературний штаб українського фашизму» проклинає західноукраїнських літераторів:

«Підніжки, що живуть з ласки польської дефензиви, мають багацько гонору й пестять безліч солодких мрій. Ці мрії про самостійність, про виключну одиницю, про надлюдину Ніцшого, про „високу українську культуру“, за творців якої вони себе вважають, і нарешті – про велетня, героя а La Мусоліні, що виратує рідне міщанство від загибелі.

Про літературний штаб українських фашистів я говорю, шановні читачі, – про „Літературно-Науковий Вісник“, що став органом славетнього політичного паливоди Дм. Донцова».

Але цей памфлет Буревія не врятував. Як не врятувала самовіддана боротьба з українським націоналізмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партійних зборах спілки письменників Іван Ле потрясав залу:

«До останніх днів у керівництві спілки письменників був висуванець і ставленик фашиста Хвилі, чужа, ворожа партії і радянському народові людина – куркульський синок Микитенко. Являючись зброєносцем підлого троцькіста Авербаха і надійною опорою фашиста Хвилі, Микитенко весь час шкодив радянській літературі, засмічував