Читати книгу - "Пісня Алабами"

зірвала ружу і заколола її в мій корсаж, кучер відкинув приступку. Прямуючи містом у тому старосвітському повозі, я зазнала цілої бурі емоцій: то почувалася дурепою, то мені ставало соромно, то брехухою була, то узурпаторкою, то принцесою на одну ніч. Було мені вісімнадцять років, і я всім бажаю вступити отак у доросле життя. Та той учинок Скотта, який полестив би хоч якій молодій дівчині, був і надміру галантний, і заразом у ньому відчувалася зверхність наді мною — я почувалася іграшкою, адже я вмію правити кіньми, мені не подобається цей візник у кумедному вбранні, мені самій кортить узяти віжки.

За столом у «Кантрі-клубі» сидить семеро офіцерів, і Скотт дивиться на них із гордовитим, зухвалим, захопленим виглядом. Кожен із тих хлопчаків читає мені вірша і вручає подарунок, декотрі роблять це з таким гумором, що, хильнувши шампанського, ми падаємо від реготу і п'яніємо ще до того, як подають першу страву. «Лейтенанте Фіцджеральд, дурнику мій гарнюній, ви даруєте мені найкращу ніч у моєму житті».

Ми кружляємо на танцювальному майданчику, літаємо і пурхаємо над ним під заздрісними поглядами (я їх не бачу, та вгадую, відчуваю, як вони стежать за нами, за кожною нашою фігурою). «Це батьки мої винні, — каже він. — Тато записав мене на танці. Щоб я вмів триматися в салонах, тримався як слід і поводився згідно з правилами етикету. Зрозумій мене правильно, Крихітко. Лиха доля звела нас унівеч, і батько так і не вирвався з її лабет. Жили ми бідно, навіть убого, зате отримали виховання, якого потребувало і заслуговувало наше родове ім'я. Адже я ношу прізвище людей, які стояли біля витоків утворення цієї країни, авжеж, авжеж, ось настав свої вушка!» І він почав наспівувати національний гімн, і враження було таке, наче тебе пиляють чи деруть отим колючим глодом, яким вони так пишаються, ці діти й батьки у святковому вбранні, той гімн склав його прадід (чи, може, дідів брат, я плутаюся в цій дурнуватій генеалогії ірландських переселенців). Мені кортить покепкувати з поезії його пращура, і я на ходу вигадую:

Then conquer we must, when our cause it is just, And this be our motto: «In God is our trust»[2].

і розізлила його. Коли чоловіки розбалакують і розпушують хвости, я не знаю, що їм сказати. Мені кортить утекти й забитися в якусь нору.

Та врешті ці чоловіки йдуть, щоб зникнути назавжди. Такий привілей у них: вони зникають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, січень, Гайленлська лікарня

Той прегарний вечір, просякнутий пахощами жимолости і гліцинії, та запаморочлива ніч згадується мені тепер із вдячністю і соромом: сексуальна напруга дуже швидко почала бити через край. В алкогольному чаді я раптом з нестерпним болем у душі збагнула, що ці восьмеро парубків, які весь час балакали, щипали один одного, цілувалися, ляскали один одного по плечу, перекидалися непристойними слівцями, знову цілувалися, не лише в щоку, а й у губи, із гучним цмоканням, наче це було ознакою мужності, — що всі вони цнотливі. Слава Богу, вони забули про мене. І стали казати про це наступного дня, насилу володаючи набряклими язиками.

Того ж таки наступного дня, ще до ладу і не втямивши, чому мені не давали спокою оті складні почуття, я пішла до міського ювеліра і, щоб віддячити Скоттові, звеліла викарбувати на срібній баклажці такі слова французькою: «Не забувай мене».

Та баклажка довго служила йому, чудернацький то був і злочинний дарунок, як добре подумати. Скотт частенько губив її, завжди лаявся, коли вона випадала в нього з кишені, і несамовито кидався шукати її. За півгодини він міг перевернути догори коренем готельну кімнату або всенький дім. Видно було, як він дедалі дужче непокоїться, та що, власне, його тривожило? Боявся він згубити річ, що була люба його серцю, чи просто посудину, де був джин, віскі або якийсь перемитний[3] бурбон?

«Не забувай мене» — як подумати — хіба це не правда? Адже п'ють і для того, щоб пам’ятати, і задля того, щоб забути. Два боки одної медалі, та не за відвагу, а за нещастя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .