Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Нічого не сказавши у відповідь, Настя понесла дитину до хати, а за нею мовчки пішов і Мусій.

– Ось так, – замотав головою старий запорожець. Аби заспокоїтись, трохи перепочив на холодній колоді та й потягнув культю додому.

Відтоді все частіше можна було бачити його біля цього двору, заходив інколи й до хати, але на хвилину, аби поїсти гарячого супу та хоч одним оком поглянути на малого Гришуню. Сам багато про що думав, але Насті більше нічого не наказував і нічого в неї не питав. Тільки по весні, почувши, що в дитини прорізався зуб, знову нагадав про службу в церкві Іоанну-воїну.

Цього разу Настя не сперечалась. Кому, як не їй, відомо, що й справді це дитя не таке, як інші – занадто швидке і занадто дуже для своїх шести місяців. Стоячи на службі, вона то пишалася, бо на нього всі звертали увагу, то дивувалася, бо навіть її сильні руки не могли його утримати, таке воно було вертке. Боячись розсердити отця Сергія, часто відходила назад, а згодом знову з’являлася попереду всіх. Уже тоді, знаючи блискавичну реакцію малого бешкетника, міцно тримала його рученята, щоб не вихопив хреста в священика чи не вибив чашу, коли той ставав просто перед ними. Коли геть терпіння бракло, на декілька хвилин передавала дитину Мусієві, бо відчуваючи батькову слабинку, він одразу починав знімати косинки з прихожанок та переспівувати хор, чим смішив усіх присутніх.

Декілька разів навіть додому збиралася, уже й у двір виходила і до хвіртки прямувала, та пригадавши Карпові слова, щоразу повертала назад. Тож коли знову пробралася наперед, отець Сергій забрав його в олтар, обніс навколо великого престолу, на якому під час Літургії здійснюється таїнство – хліб і вино перетворюються в тіло і кров Господні, а потім причастив першим. Після служби додому поверталися задоволені, немовби вони з Мусієм зробили дуже важливу справу. Але, наблизившись до свого двору, спинилися посеред дороги – під їхнім плетеним тином стояв дід Карпо з гнідим конем, боки якого аж виблискували на сонці.

– Не віддам! – раптом спохопилася Настя, неначе зараз мала проводжати сина в далеку дорогу, де на полі бою вирішувалася його доля – жити чи померти.

Бачачи, що Мусій не зробить усе як годиться, Карпо сам підійшов і простяг до дитини свої зашкарублі руки. За мить посадив малого Гриця на коня так вправно, ніби не раз тренувався. Коли кінь застриг вухами і ступив крок уперед, мати аж скрикнула, але манюсінький вершник умить схопився за кінську гриву і сидів так, неначе теж тренувався давненько.

– Ось так, Насте! – у діда Карпа аж очі вологими стали. – Не просто воїн у тебе виросте, а… – старий так розхвилювався, що й не доказав. Намагався схопити малого під руки, щоб зняти з коня, але дитя так учепилося в гриву, що довелося Мусію розгинати його цупкенькі пальці. Після того дід високо підняв хлопчика, а той, вириваючись із усієї сили, кричав і тягнув рученята до Гнідого.

– Ось так, Насте! – знову повторив Карпо, тільки тепер зі щасливою усмішкою на вустах, якої в нього ніхто ніколи не бачив. – Не простий воїн, а О-ТА-МАН! – проказав так голосно, неначе повідомляв великій громаді.

– О, Господи! – Настя ще дужче притиснула до себе таке рідне дитятко.

– А ти, Мусію, завтра зранку зробиш для Грицика ліжечко з високими бортиками, щоб він звідти не вискочив, ще й маленьке віконце з одного боку виріжеш, щоб вранішнє сонце світило просто на його личко.

Після таких наказів дід, зітхнувши з полегшенням, пошкутильгав додому, а Мусій та Настя ще якусь мить стояли, ошелешені почутим. Прийшовши до тями, розсміялися й пішли до хати. Та все-таки наступний день Мусій розпочав з того, що поліз на горище шукати суху дошку.

Бігає дитя по двору без спочинку, а між ногами дерев’яна паличка, на яку настромлене щось продовгувате, погано витесане, а проте схоже на кінську голову. Маля покрикує на того коня та час від часу хльоскає його невеличкою лозиною. А личко так сяє, що й очі від нього відвести не можна. Поглядає на нього дід Карпо, який аж помолодшав останнім часом, та все бубонить собі під носа:

– Три роки виповнилося слава Богу! Три роки.

Сьогодні все його тішить: і гарний настрій, і сонце, яке пригріло так, неначе на Спаса, а не після Покрови. Одне тільки – старість на сон хилить. Так і сидів – то на дитя бликав, то старості опирався, поки незчувся, коли й задрімав. Схопився, як мале вдарило і його лозиною.

– Та не сплю я, не сплю! – мало не божився, усміхаючись у сиві вуса. – А ти через кладочку перескакуй обачніше, – зауважував. – Та не дріботи ніжками. Кроки ширшими мають бути, тоді на справжнього вершника скидатимешся.

Сам уже давно намітив, як поступово робитиме з нього козака. Хотілося тільки, щоб Настя про те не здогадалася. «Цікаво, і що вона про мене зараз думає? – аж на вікна поглянув. – Чим никати з кутка в куток у порожній хаті, нехай краще дитину глядить. А я тим часом щось та й зроблю», – неначе прочитав її думки й знов усміхнувся.

– Коли станеш дорослим, зможеш непомітно підкрастися до ворожого стану, не розполохавши ні птицю, ні звіра, – користувався тою хвилиною, на яку дитя біля нього спинилося. – Будеш знати, як сховатися в очереті серед хмар кусючої мошкари і годинами там лежати, – хоч і не розуміло мале, але слухало. – А для того треба натертися настоянками певних рослин або навіть намазатися дьогтем чи мокрою глиною, – дід і на собі показував, і руками розмахував, так йому хотілося донести до малого Гриця те, що сам знав. – Мошкара обминатиме такого десятою дорогою, а вороги, шукаючи тебе, опухнуть від її укусів, – навіть сміявся старий козак Карпо, пригадавши свою науку. – Будеш уміти гоїти рани, тамувати голод і спрагу, спиняти кровотечу, захищатися від ворожої зброї, – надумав часто про те повторювати, аби хоч щось те дитя пригадало, якщо він наступного ранку вже не зможе сюди прийти. – І вийде з тебе неперевершений воїн, – та так