Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Тож добре, жінка для того й живе на світі, щоб дітей народжувати. А ви ще молоді, вам Бог ще не одне дасть.

Сама гадала: чи то вона від любові так, чи від якоїсь образи, однак вирішила додати:

– Зате коли виростуть, у вас буде багато помічників, які й на старості не дадуть пропасти.

Вона не вперше говорила такі слова, вважаючи, що людям про те треба нагадувати, бо у них на роздуми завжди не вистачає часу. Сама зітхала та по-доброму заздрила тим, у кого батьки й діти за великим столом не поміщаються. Коли підростали свої дві донечки, вона й синочків мріяла мати, а їх усе не було. Невдовзі й народжувати не стало від кого – чоловік від пропасниці помер, а іншого вона не шукала. Тоді й навчила її рідна тітка приймати дітей на світ Божий. Вимолила і для себе аж чотирнадцять онуків. Тепер і в неї довгий стіл у дворі під вишнею, де так гамірно буває у святкові дні.

– От тільки цікаво, – знову її думки повернулися в цю хату, – як же він до тебе прибився? Висока була дівка, статна, усі гадали, що за якогось козака вийде, а вона за малого, з виду непоказного. Багатьох ти тоді здивувала! – спинивши свій погляд на Настиному обличчі, чекала відповіді.

– Боялися мене хлопці, а він не злякався, – ще покриті спрагою вуста породіллі нарешті розтяглися в усмішку. – Подарунки носив – намисто, шовку турецького на плаття. Було йому де дістати, батько чумакував. А як заговорить, та так ніжно… – навіть тепер її очі зблиснули тією молодістю, яка ще не забулася.

– А ти кажеш: встругає, – Палажка головою мотнула. – Будуть ще діти, обов’язково будуть, – навіть облизала свої пошерхлі від вітру губи, неначе по них хтось мазнув медом. – То що, уже пускати твоїх жевжиків у хату, чи ще нехай погуляють? – нагадувала про синочків, які в сінях уже давно клямкою стукали. – Заходьте, розбишаки, тільки тихо поводьтеся, тут такий братик народився, що всім дасть прикурити! – повідомляла їм новину. – Краще на піч залізьте, там він вас не дістане, – радила трохи розгубленим хлопчакам, які косилися на сповиту ляльку, що лежала поряд із матір’ю.

Таке вигадавши, сама ледь не засміялася, та все ж знову стала серйозною, адже хотілося, щоб у цій хаті нарешті настав спокій. А хлопчаки, хоча й пирхали, на піч усе-таки полізли. Шаруділи просом, яке там сушилося, та перешіптувались, але голосу, про всяк випадок, не подавали.

– Будьте здорові та чекайте на свого батька! – на тому й зачинила повитуха їхні двері. – А що, і дасть прикурити, – знову повторила, чуючи його крик і в сінях. – Дістанеться й Мусію, коли додому прийде. Літом у коморі б сховався чи на горищі, а тепер скрізь холодно.

Чомусь сумнівалася, що буде в них спокій, навіть коли він виросте. Якби хтось у неї спитав, звідки таке взялося, вона б не відповіла, бо й на думці такого не було. А поганої думки завжди боялася, тож і цю назад сховала б, але точно знала, що й одному не вдалося навіть неповоротку схопити. Слово стримати можна, а думка сама собі господиня, де хоче, там і літає. Тому одразу про Бога та святих згадала: «Допоможи їм, Миколаю угоднику, виростити цю дитину. Самим важко буде, дуже важко». І таке не знає, звідки взялося.

Хоча й не впевнена була, що все вийде саме так, однак того вечора отець Сергій Любарський та псаломщик Василь Бутовський у дерев’яній Миколаївській церкві Цареборисова охрестили дитину. У метричній посвідці записали, що в родині мешканця Цареборисова Мусія Никифоровича Савона та його законної дружини Анастасії Гаврилівни народився син Григорій. Вона там теж була і дитину на руках тримала, адже нарекли її хрещеною бабусею. Із церкви слідом за ними шкутильгав і дід Карпо, який вважався тут старим запорожцем. Ніхто не знав, де він утратив ногу, бо вже давно замість неї була дерев’яна культя, але спираючись на палицю, намагався не відставати. Дехто при зустрічі кланявся йому, дехто відвертався, переказуючи іншим, що той дід – старий відьмак, в якого сам домовик у хаті замітає. Звідки таке взялося, ніхто б не збагнув, як і те, що цей дід заподіяв комусь лихо. Усе ж дещиця правди в тому була, адже складно було витримати погляд Карпа більше двох хвилин. Тільки це не про Настю – давно звикнувши до нього, вона лише сміялася з інших, ба більше: привітно зустрічала свекрового товариша, розуміючи, як непросто йому доживати віку в сумній порожній хаті.

Шкодував Карпо за Никифором, який так рано їх покинув, бо лише з ним він був відвертим і міг довго сидіти під цим двором на сухій осиковій колоді. Шкодував і заздрив, вважаючи, що архангел Михаїл забрав друга до свого воїнства, а він, як не просився, мусить далі тягати свою культю. Тепер сам, бува, посидить тут трохи та побубонить собі під носа, бо дослухатися до його розмов ніхто не збирається.

– Ти, Насте, ось що… – кахикав у кулак. – Слідкуй за хлопчиком, – наказував, коли вони з Мусієм до хати повернули. – Непросте дитя народилося! – цієї хвилини в його очах неначе одна за одною спалахували блискавки. – Непросте… – повторив ще раз. – Тому й не довіряй його нікому, – то зиркав на них, то опускав голову, якось незручно йому було. – А ти, Мусію, щоб через півроку ще тут був, – здивував і того своїм наказом. – Коли проріжеться перший зуб, понесеш сина до церкви і замовиш молебень Іоанну-воїну, а повернувшись додому, посадиш його на коня і відпустиш. Якщо схопиться й утримається в сідлі – це одне! А коли злякається й почне плакати – це зовсім інше, – спочатку радість на його обличчі була, а відтак розчаровано махнув рукою.

– А якщо з коня впаде? – спинилася Настя й міцніше притисла до себе дитину.

– То погано, тоді буде убитий на полі бою, – не задумуючись, сказав, що чув.

Хоч і з дерев’яною ногою був дід Карпо, усе-таки намагався стояти рівно, навіть довгі сиві вуса не смикав, як робив завжди, коли нервував.

– Ростиме звичайною дитиною, як і ті двоє, – не сприйнявши це серйозно, вона твердо проказала своє.

– Ті звичайними й