Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

калачі, струцні, завиваники вдома. А як згадаю зозульки на кукуци, то слина в роті збирається. Кукуци — це дарунки, по які ходять малі-малі діти до сусідів у Страсний четвер. Окрім булочок-зозульок, дітям дарують ще й писанки, шоколадки, яблука, іграшки зі словами: «Най Бог прийме перед чиєїсь душі». Чиєї саме — називається конкретно. Це, переважно, померлі родичі. Дарунок дитині, певне, мав би якось спокутувати гріхи померлого, якщо такі були. А як ні, то дітям усе одно радість. І мама завжди напередодні Страсного четверга випікала булочки у формі зозульок. І добре, що я тоді був малий і мама дозволяла мені у страсний тиждень скоромну булочку (в тісто додавали масло і яйця) смакувати з молоком. { коли вже не хотітиметься спати }

Є такі речі, які приходять уже тоді, коли їх зовсім не конче. Більше того, вони приходять тільки тоді. Мовляв — маєш: усе можливо, та лише зараз. Раніше це не могло ніяк статися, бо раніше ставалося щось інше. Такий собі умовний, але непорушний розклад. Звісно, можна пробувати його не дотримуватися. Та все одно нічого не вийде.

Віднедавна радіо, де я працюю, почало виходити в FM-форматі, і частина працівників, серед них і я, залучена до ведення прямих ефірів. Цей час поділено на дві зміни. Я працюю в першій, і треба виходити доволі рано, обриваючи цукор сну і потім ще довго позіхаючи. Одного з таких ранків моя співведуча висловилась якось так, що добре було б могти зранку не позіхати.

І я тут-таки погодився, бо ж справді було б добре. Але потім подумав, що аби так сталося, треба, щоб нам було по 60–70 років. Адже в такому молодому віці, як ми зараз, годі не хотіти зранку спати. І, може, не лише тому, що допізна не випадає лягти, а тому, що організм потребує. Себто є речі, яких нам не уникнути.

Ще часом є так, що бажається коротко спати, бо є багато всіляких справ. Вони заполонюють весь час, і ти вже не знаєш, як встигнути. Якесь навчання, якась робота, а найбільше — якийсь відпочинок. Але в такому насиченні вже й відпочинок не є таким. Бо ти дивишся на годинник і думаєш, що скоро треба знову за щось братися. І, може, навіть жалієш часу, який тратиться на сон. Адже стільки ще можна б зробити!

А потім згадую татову маму, бабусю Параску, яка прокидається о четвертій ранку і більше спати не хоче. Живе сама. Спочатку в темноті молиться, згадує людей у селі, яких знала і які вже відійшли, а коли починає світати, то вмикає лампу і береться за вишивання. Часом читає газети, які приносить мій нанашко (хресний) — її другий син, татів брат, мешкає недалеко і є до помочі, — часом слухає радіо, тішиться, коли впізнає мій голос, і вишиває рушники. Їй того вишивання, може, й не дуже треба, але інших справ нема. І сну нема. І навіть позіхання.

Так само з маминим татом — дідом Василем. Зараз, на восьмому десятку літ, у нього стільки часу, що можна би спати цілодобово. А не спиться. А ніч — як море. А колись було інакше. Дідо працював сторожем у колгоспі. Багато ночей свого життя провів на роботі. Звісно, там трохи спав, але то не був спокійний і комфортний сон. А коли вертався на день до хати, то знаходилося чимало денної роботи.

У сторожці, де дідо проводив ночі, спочатку було ліжко і ще якось можна було перебути більш-менш зручно. Та за якийсь час начальство забрало те ліжко, і дідо мусив спати на кріслі, поклавши голову на стіл. Хоч і так керівництво добре знало, що спить. Та все ж недосипав. А зараз і не хочеться. І навіть не вишивається, як бабусі.

Тому й прикро, що коли нам зі співведучою буде по 70 років і вже настільки не хотітимемо спати, що будемо готові не лише до ранкових, а й до нічних ефірів, то навряд нас запросять.

{ мед нічного повітря }

Вже далеко за північ. Ти знаєш, що треба поспати, бо зранку — на роботу. І буде недобре, коли весь день моритиме сон. Але й розумієш, що в такі ночі не можна спати. Коли повітря настільки густе, що його можна брати руками, а місяць такий великий, що при його світлі можна читати книжки. Але ти не маєш з собою книжок. Вони тобі й не потрібні. Читаєш з пам’яті вірші своїй кучерявій подрузі.

Дуже гарно вловити цей час цих чудових ночей, коли вже нема ранньовесінньої паморозі, але й ще далеко до літньої млості. Температура саме така, що при ній добре повільно йти. Зрідка можна трохи посидіти на лавці й поговорити про те, що зранку треба на роботу. Але довго не всидиш, бо легка прохолода таки надходить. Тому ви зводитеся на ноги й ідете далі. Пливете у цьому густому повітрі, як риби у воді.

Ще хвилину тому, коли настала порівняно тривала тиша і ти дивився просто у воду, і на світло ліхтарів, і на світло зірок, які відбивалися у воді, вона спитала: «Про що ти так глибоко в озері задумався?». А при світлі видно, як плавають качки і часом хлюпається риба, виринаючи з глибин. Ближче до берега звучать хори жаб. Ти все-таки думаєш про роботу, але кажеш, що про думки. І про те, що ці думки мають плавати глибоко, як риби, а не сидіти біля берега, як жаби. І що вони мають бути мовчазними, а не скрекотати. І вже про роботу забуваєш.

Ви пливете, як дві рибини у цьому густому нічному весняному повітрі. Як три риби, адже в подруги з собою пес. І він теж — риба. Веде вас за собою. Адже пише поет Ярослав Довган, що треба пливти за своєю рибою.

Якщо дивитися на місяць не постійно, а час до часу,