Читати книгу - "Panicoffski"

бачу імена жінок на кшталт Фаб де Роберто, в мене відразу частішає пульс. Розбурхують мені латиноски кров, знаєте. У нічному житті Лідса я наче риба у воді, тож мені як рибі дивно, що не маю зеленого поняття, де ж той Aqiiarium? Та дивуватися сильно нема чого, — клуби тут з'являються або змінюють назви й дизайн чи не щотижня. Столиця Півночи, кузьва!..

Ну так і є. Це — колишній клуб La Habanа. Вибагливий дизайн фасаду (за склом плавають всякі химерні риби), модна публіка наразі кучкується назовні, але за мить теж перетвориться на риби в тому Aquarium. «Привіт», — каже Беґонія вродливій високій смаглявій дівчині, що з нею стрічаємося при вході. Йохане! В мене аж серце тьохкає від білосніжної усмішки на тлі оливкової шкіри і жваво-блискучих оцінюючих очей, що просвердлюють — за мною там нікого? наче ні, значить, таки мене — на якусь півмить. «Привіт, — промовляє, і навіть в одному цьому слові, проспіваному протяжно, чується иноземний акцент. — Ти вчора була на сальсі?» «Ні», — відказує Беґі. «Я теж ні. Слухай, мені треба бігти донизу, але побачимося пізніше», — кидає смаглявка і злітає сходами до субтерену клубу.

— Це із сальси? — питаю байдужно так Беґі. — Ніколи не бачив.

— Не хвилюйся, ти, коли танцюєш, настільки захоплений собою, що нікого просто не помічаєш.

— Ня? Мі carino, я ж не претендую, як ти, на індивідуальне виконання фламенко під оплески і в суцільному колі всіх тих диких волохатих мужиків — новоспечених лятінос із Косова.

— Ха-ха, як смішно… Ходімо вже додому. Для мене фламенко — це в крові, на відміну від твоєї сальси, що про неї ти ще пару років тому навіть не чував. Не забувай, я — з найкращої, найпривабливішої країни світу, з найсмачнішою їжею і найкращими, найпристраснішими танцями, які найфаховіше з усіх танцюю саме я… а надто у твоєму ліжку, ха!

Беру пляшку «Будвару», слава Богові, тут є чеське, а Беґі, як завжди, кока-колу (це найбільша проблема наших взаємин — неспівпадіння ґрадусу!), чую перші звуки музики. Дивлюся на подіюм. На нього сходить смаглява подружка Беґонії, яку щойно бачили нагорі. Допетрую, що це і є Фаб де Роберто. Беґі сміється до мене, знизує плечима. Кричить до вуха: «Кілька тижнів бачу її в сальса-клубах, але не мала зеленого поняття, як її звати». Далі не слухаю: маґнітить оксамитом голос, що лине зі сцени. Джаз — пара речей з Тані Марії, потім пара з Бебел Жилберто, і поїхала класика боса нови — чи не весь наборчик гітів Сержіа Мендеса, Тома Жобіма, ну і без Mas que nada Жоржа Бена, звичайно, не обійшлося. Говорити з Беґонією не хочеться. Усміхаюся, роблю їй якийсь незрозумілий навіть мені самому знак рукою і проходжу вперед уздовж бару попід саму сцену, беру ще пиво, засмоктую очима це створіння. Починаю дещо трансувати. Аж тут — дзеньк: шок Павлова, ковтаю слину, — пронизливий погляд і білозуба усмішка Фаб — невже в мій бік? Так, волю в кулак, даю собі суворий наказ: не відводити погляду, — раз-два. Усміхатися, усміхатися. Ні, не так напружено. Не виходить. Тоді краще нє нада. На четвертому пиві концерт скінчився. Фаб сходить зі сцени і прямує просто до Беґонії, ну й я вже тама. «Фаб, це просто супер!»— каже Беґі. «Дякую», — і косує в мій бік. «А як тобі?» Розентузіязмовано: «Значно краще, ніж оригінал. Бебел Жилберто просто в долю не падає. Мені хотілося намалювати твій голос, якби я був маляром. Я тобою просто захоплений». Навіщо я це сказав? Беґі кидає на мене швидкий, повний гніву погляд. До біса, розберемося потім. «А, сорі, — каже Беґі, — це — Освальдо, він з Арґентини». (Ні, не подумайте, насправді Беґі знає, звідки я. З еспанкою важко було б довго вдавати арґентинця — це вона так мене коле, хоче, аби постав смішним перед «сусідкою з Бразилії».) «Навіщо ж європейському чемпіонові із сальси бути ще й маляром? Це необов’язково. До речи, добре знаю одного маляра. Треба підкинути йому цю ідею намалювати мій голос», — невинно і якось натурально промовляє Фаб (звідки вона знає цю маркетинґову побрехеньку про європейське чемпіонство, що її й вигадала для мене Беґі? Невже таки на сайті прочитала?). І поки я не встиг вимовити якесь ніяково-тупеньке заперечення, вдаючи скромника, додає: «До речи, насправді для друзів я або Фабіана, або Фабі, так мене називають у моїй країні». (Вона вимовляє це протяжно-співочо і з носовим «н», як це зазвичай роблять французи: виходить щось на кшталт Фа-бі-Ина.) «Я ж із Бразилії, тож ми сусіди». Як солодко вона говорить, аж мурашки лоскочуть, збігаючи донизу хребтом. Ловлю себе на думці, що мене це розслабляє і стає ліньки ворушити язиком. Хочеться лише слухати Фабіану…

Я, Ріо Кундер, допливаю до бортика, роблю переворот і пливу останній відтинок із сьогоднішніх ста цим брудненьким людським акваріюмом, що називається «басейн». Мені тепер тяжко, щойно від мене пішла кохана жінка. Панікоффскі казав, що найкращий спосіб одужати — це виплавати то все зі своєї системи. Сотні, тисячі басейнів вимивають біль і несуть його кудись, аби затьмарити життя якимсь иншим щасливчикам. Освальдо казав, що навчився того в поляків. Точніше, в одного ґеніяльного поляка, що звався Кшишек Кешльовскі. Він зняв фільм, що в ньому жінка (грає Бінош) втрачає в автокатастрофі малу дочку й чоловіка. Сама виживає, але хоче померти. Перший крок до одужання робить через плавання… Отак і я пливу, хоча цього разу ніхто начебто й не помер. Під водою бачу, як пливе мій друг Освальдо, живий, неушкоджений і прудкий, мов дельфін. Йому вже рочків десь так із тридцять п'ять — сорок, а плаває, як торпеда, щасливчик! Un, dos, tres, дихай, cuatro, cinco, seis, дихай. Це — наче кроки сальси, які наполегливо і невтомно вголос рахував Панікоффскі, коли вчив мене танцювати. Тепер ця еспанська лічба від одного до шести постійно крутиться в голові. На сьогодні досить, але буду тут знову завтра. Хочу бути, як він — мій танцювальний кумир. Вилізаю з води, бачу золотаву сильвету хлопчика Освальда, що лежить на дні басейну.