Читати книгу - "Діти Праліса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Натовп швидко розійшовся. Кожен подався у своїх справах.
— Ну, а ми гайда до оселі нашої, — сказав далі дід. — Ти, Одарко, її знайшла, нам і розбиратися.
— Її шукати будуть! — гукнув Микита.
— Ясне діло, що будуть, — буркнув дід і звернувся до дівчини: — Як село твоє зветься? Пошлемо когось туди…
Пташка опустила голову.
— Очеретянка… хутір Дніпровий… От тільки чи є до кого ще послів відправляти… Мо’, й полягли всі…
Проте цікавість узяла гору, і Пташка, піднявши голову, почала розглядати дивне поселення. Липень, а за ним і Одарка з Первосвітом, рушили до одного з «верболозів». Пташка пішла слідом. Жодної вербової гілочки не було на «стінах-вербах» тих осель! Легенький вітерець погойдував їх віти, пестив зелене листя та щось тихо шепотів, і все вселяло в душу дівчини чарівливий спокій. Солодкувате повітря п’янило, і Пташка відчувала з кожним його подихом щось рідне, до болю рідне, але чомусь утрачене…
Але Липень із родиною вже зайшов до «верболозу», і Первосвіт поманив за собою Пташку.
— Заходь, дівчино, — мовив він та усміхнувся.
І вона, зітхнувши, увійшла до «хати».
— Сідай на лаву, — вказав дід на тесану дубову лавку, що стояла зліва від входу. — 3 якого це дива вони мали полягти? — продовжив він розмову.
І дівчина, затинаючись, переказала події останніх трьох тижнів. Оповіла, як козацьке військо рушило в степ назустріч війську чорної нечисті, а їхній маленький загін на чолі з двома старими козаками прибув до Очеретянки. Дід уважно слухав, мимоволі накручуючи на палець свого довжелезного вуса, і час від часу кивав головою.
— Ми знаємо, ми відчували це… Але якщо й полягли, то не марно! Зло пішло. Забралося геть до пекла! — сказав нарешті старий.
Пташка тихо заплакала.
— Але ж я геть нічого не знаю… Як же вони там?
Дід погладив дівчину по голові.
— Ну, не плач, не плач, дитино. І не бійся: ти в добрих руках! А як вони — дізнаємося!
2Мефодій не знаходив собі місця. Ходив по хаті з кутка в куток, курив і лаявся.
— Чортівня якась! Як же так, Свириде? Недогледіли, Явтуше! Де, куди вона могла дітися? Як у воду канула!
У хаті сиділи Івась, Свирид з Явтухом, Андрій з Гапкою та біла нечисть: Мурко, конюшний Коник, гном Нікель та водяник Никодим.
— Чи жива іще!? — не вгавав Мефодій. — Стільки погані всякої кругом вештається!
Свирид з Явтухом понурили голови.
— Не ятри душу, Мефодію, — буркнув Явтух. — Зупинилися ми в старій хаті баби Галі, спати лягли… Пташка ще звечора марудилася, але лягла з усіма… А зранку — катма! Як корова язиком злизала! Усе обшукали.
Мефодій всівся на лавку і обхопив руками голову.
— Усе село на ноги підняли, — додав Свирид.
До хати зайшов лісовик Жменька.
— Гапко, Вітряку зовсім зле, ти б пішла до нього?
Гапка встала і хутко вийшла з хати.
Мефодій якийсь час сидів, втупивши погляд у долівку, але раптом знову схопився на ноги.
— Що ж робити? Я їду її шукати! Івасю, друже, сідлай коня!
Івась кивнув і встав, але Мурко схопився і підбіг до Мефодія.
— Стр-р-ривай, — сказав він, кумедно, як завжди, розтягуючи звук «р», — дочекайся ночі…
Мефодій здивовано подивився на малюка.
— Навіщо?
— Якщо вона сер-р-ред живих, я знайду її.
— Як? — скривився Мефодій.
— Треба заснути. Ваш зв’язок дуже міцний… На диво міцний!
Тут підвівся Нікель.
— Послухай його, Мехводію. Мухко діло каже! — гаркавив гном. — Пам’ятаєш, як він допоміг Андхію зізвати хахактехників?
— Пам’ятаю.
— То де її шукатимеш? Довіхся Мухкові.
— Довір-р-рся, — промуркотів малюк.
Мурко взяв упиря за руку, і той знову опустився на лавку.
— Але ж я не засну! — заскиглив упир. — Як тут заснеш?!
— Тобі Гапка поможе, — сказав Андрій. — Вона таке зілля відварить, що й вола покладе!
— Гаразд, спробуємо, — погодився Мефодій. — Уже сутеніє… Я піду до Гапки, зілля зваримо…
Мефодій вийшов, і в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти Праліса», після закриття браузера.