Читати книгу - "Кохати або помститися"

— Жива?

— Жива.

— От і добре. Нічого не болить?

— Ні.

— Звідки ти така взялася?

— З Лебедину. Це Сумська область.

— Приїхала селянка роботу шукати, значить.

— Лебедин — це місто. Маленьке, але місто.

— Чого очі у чашку опустила? На мене зовсім не дивишся.

— Соромно дивитися. Я зовсім такого не чекала, коли у Київ їхала.

— То, мабуть, мені треба соромитися. Бо обіцяв, та не втримався.

— Я ж казала, що не требо!

— Требо, не требо. Чи це перший раз?

— А якщо я скажу, що перший. І я свій перший раз зовсім не так уявляла. А з коханим уявляла та у шлюбі уявляла. А не як у тварин. І потім я вам це вночі казала.

— Правда? Ти не брешеш?

— Не брешу. Чи вам докази потрібні? Хоча доказів вже немає.

— Докази не потрібні.

Чоловік сам почав соромитися. Йому стало якось ніяково. Він вже не дивився на Таїсію та почав питати тихішим голосом, дивлячись кудись у куток кухні.

— Я думав, що ти це кажеш, щоб я відчепився. Вибач! Скільки ж тобі років?

— Яка тепер різниця. Мені тридцять один.

— А мені п'ятдесят. І, дійсно, яка це тепер різниця. Хоча виглядаєш ти, немов якесь дівча. І вчинки робиш такі самі. Добре, допивай чай. Мені вже час на роботу виходити.

— Так. А мені йти. Шукати чи житло, чи роботу.

Чоловік подивився на ручний годинник та почав метушитися. Він піднявся, потім помив свою чашку. Потім повернувся до столу. «Про житло», — промовив Максим та потягнувся до гаманця, що лежав на краю столу. Він дістав з нього гроші й протягнув Тасі. Тася уся почервоніла. «На, тримай! Як обіцяв. Ось три тисячі тобі за ніч. Та ще тисяча за твою цноту». Він протягнув ще дві купюри по п'ятсот гривень. Протягнув та посміхнувся. Тася не знала що й робити. Тоді він сам взяв її руки та вклав гроші у долоні, промовляючи до неї: «Б'ють — біжи, а дають — бери! Заробила, як не як».

«Заробила», — сумно відповіла дівчина. «А я хоч не завагітнію?» — раптом запитала вона. «Ні, заспокойся. Я користувався презервативом. Ти була така налякана, що не помітила», — відповів чоловік. Йому досі було цікаво, чому молода жінка та досі була дівчиною й він про це почав її розпитувати: «Як так сталося, що ти ще в дівках ходила? Невже нікому у своєму Лебедині не сподобалася? Чи хлопців там не має?». «Є. Я не хочу про це розмовляти», — відповіла Тася. Розказувати про своє життя чоловіку, який щойно майже зґвалтував тебе було якось неприємно. Тася помила свою чашку. Вони вийшли у коридор. Одяглися та вийшли на вулицю. «Слухай мене уважно, Тасю. Гроші ніде не показуй. Скільки їх у тебе не кажи нікому. У руках не тримай. Краще при собі», — сказав Максим та подивився їй на груди. «Тут зараз багато шахраїв. Коли питання стосується квартир та грошей усі хочуть тебе нагріти. Зрозуміла?» — продовжив він її повчати. «Там як раз за рогом є одна контора, що шукає людям квартири: продає, та здає в оренду», — сказав він знову та рукою показав напрямок куди їй тепер треба було рухатися. Провівши її до кінця свого дому, він схаменувся та дістав маленький аркушик поперу зі своєї таємної кишені. Ще дістав ручку та написав на папірці свою адресу та мобільний телефон. Простягнув папірчик та промовив: «Ось. Моя адреса. Якщо не знайдеш нічого, то повертайся до мене. Поживеш, поки знайдеш чи житло, чи роботу. Бо мені вже набридло самому готувати, й взагалі…». Він не завершив фразу. «Дякую!» — відповіла Тася та сама здивувалася за що вона йому ще дякує, за цю страшну та неприємну ніч, чи просто за його турботливе ставлення до неї сьогодні з ранку. Вона пішла собі. А він побіг у напрямку зупинки, яку було видно. Там вже чекало декілька маршруток. Тася зайшла за кут будинку та побачила, що в наступному будинку на першому поверсі дійсно був офіс рієлторської фірми, що займалася продажем та орендою житла. Вона зайшла до них та запитала, хто б міг їй допомогти.

Увечері вона вже сиділа на софі у квартирі, яку щойно орендувала. Коли брала ключі у господарки квартири, то запитала: «А який же це район Києва?». Та відповіла: «Борщаговка, моя милая!». А хтось пробігаючи сходами у низ прокричав — «Это жопа мира!». Хто це був вона так і не побачила. А зараз, сидячі на софі вона чомусь це згадала й її це так насмішило. «В світовій дупі, але ж із дахом!» — сказала вона сама до себе. Перш за все вона прийняла гарячий душ і їй полегшало на душі. Гаряча вода текла по тілу та змивала усю ту гидоту, яку вона відчувала з самої ночі. «А що далі? Що я буду робити далі?» — питала вона сама в себе та не знаходила відповіді.

Гроші закінчилися так швидко. За два тижні їх майже не лишилося. А вона тільки заплатила за оренду житла, купила самі найпотрібніші речі та продукти. І навіть не оплатила усю комуналку. Комунальні платежі оговорювалися окремо. Та роботи те ж таки не знайшла. Йти прибиральницею їй не давала спина та вічно хворі суглоби. А в однім місці їй просто відмовили, бо побачили, що працювати за комп'ютером вона теж не спроможна. «Йдіть спочатку вилікуйтесь!» — відповіли їй працедавці та відмовили.

«Що робити? Знову телефонувати тому Максимові?» — міркувала Таїсія. Думки про її першу ніч лякали її сильніше за все. Та більше нічого не приходило у голову. Вона тепер не молилася, бо їй було соромно. «Такого наробила, що як Богу у вічі дивитися?» — мучило дівчину її сумління. Але від цього було не легше, а тільки гірше на душі.