Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

Пані Лісовська любить розповідати сусідкам, як вона занапастила своє життя. Якось до них у гості завітав колишній батьків однополчанин. Хоч і підстаркуватий, але все ще статний офіцер. Командир полку. Та ще й де! У Німеччині! І сталося це саме тоді, коли їй, талановитій випускниці столичної консерваторії по класу скрипки, світило призначення учителем музики у рідному селі, або, у кращому випадку — в одній із шкіл райцентру. Бездітний удівець одразу накинув оком на юну панну. Дарував квіти, розсипався компліментами, водив до Гайсина в ресторан… Ті залицяння справжнього родовитого шляхтича та ще й офіцера дуже швидко полонили її юне серце. Тим більше, що й Стасі він припав до душі. Не стільки сам полковник, скільки його посада. «Це ж коли подруги довідаються, що вона дружина командира полку в Німеччині, луснуть від заздрощів!» — Мріяла дівчина. І хоч як батьки відраювали, резонно наголошуючи на тому, що жених мало не втричі старший від нареченої, весілля відбулося. А потім у визначений природою час з’явився на світ Божий первісток. Подруги та сусідки по Дрезденському гарнізону настійливо радили назвати маленького так, як записано в святцях — Васильком. Але молода мати не погодилась. Уродзонна Анастасія Піонтковська походила з давнього й колись дуже відомого в середньовічній Польщі та за її межами шляхетського роду, що осів на Поділлі задовго до графів Потоцьких. Вона не успадкувала від предків нічого, крім затятості й гонору. Зате якого гонору! Новоспечена пані Лісовська дуже пишалася своїм походженням та родоводом. Тож щоб хоч якось відрізнятися від репаних мужиків, серед яких їй довелося коротати більшу частину свого життя, пані стася дала своєму синочку досить екзотичне, як для україни ім’я — Едуард. Чоловік, який ще до весілля дав своїй нареченій слово гонору ніколи і ні в чому їй не перечити, без зайвих слів погодився з дружиною. Щасливі батьки називали дитину пестливо-лагідно Едзьо. Але мужва (що з неї візьмеш!) дуже швидко перекрутила те чарівне ім’я на грубе й огидне Гецько. Пані Стася мріяла ще про дочку, для якої вже й ім’я приготувала не менш екзотичне — Елла. Але доля розсудила по-іншому. Час минав, а друга дитина все не знаходилась. Спочатку були переїзди, на які така щедра військова служба. Полковника Лісовського разом із військовою частиною перевели в Середню Азію. Щоб не прирікати дружину й сина на життя в польових умовах, пан Міхал відвіз їх у село до Стасиних батьків, де купив добротний будинок. А через два роки, коли радянські війська вступили в Афганістан, полковник Лісовський, якому не дуже всміхалося іти на війну, подав у відставку, й переїхав на Вінниччину до сім’ї. З того дня пані Стася зненавиділа свого чоловіка. І не лише за те, що набагато старший від своєї дружини, пан Міхал Лісовський був уже в тих літах, коли жодне зілля не могло пробудити у ньому мужчину. Тож з мрією про донечку пані Міхаловій довелося розпрощатися. Вона ненавиділа свого дідугана, найбільше за те, що він обманув її сподівання на щасливе й заможне життя за кордоном. Життя, у якому вона була центром уваги у тому маленькому Всесвіті, яким було їхнє військове містечко. Де, здається, ще вчора навіть набагато старші дружини офіцерів заздрісно заглядали їй до рота, чекаючи, що скаже пані полковникова з того чи іншого приводу. Як оцінить чиюсь нову сукню чи прикрасу, нові парфуми чи зачіску… В один день усе це залишилося позаду і в неї почалися нудні сільські будні, які не скрашували навіть поодинокі учні, котрим вона все ще давала приватні уроки гри на скрипці. Життя минало, не залишаючи й сліду від колишньої краси та молодості. Давно виріс і відслужив у армії син. Після школи він навідріз відмовився вступати в інститут.

Гецько закінчив лиш «дурну школу», як пані Лісовська називала всілякі там технікуми і профтехучилища. Тепер він працював на меблевій фабриці у райцентрі, що за півтора кілометра від села. Оббивав тканиною та шкірою м’які меблі. А у вільний час по селах перетягував людям дивани та крісла. І треба віддати йому належне: кращого майстра на увесь район не було. Тож роботи у Гецька вистачало завжди. Ще й у чергу до нього доводилося «записуватись». А що цей чоловік не пропускав жодної нової спідниці, то нерідко, закінчивши роботу, разом з господинею випробовував щойно замінені диванні пружини на міцність. Про те, чи хтось із господарів заскакував майстра на гарячому під час тих випробувань, достеменно невідомо. Гецько про таке не розповідав, та й замовниці вважали за краще мовчати. Тільки синці, що час від часу з’являлися на майстровому обличчі, красномовніше всяких слів видавали Гецькові таємниці. Але від того майстрова популярність серед жінок тільки зростала. Все більше господинь намагалося запросити для ремонту меблів саме його. І Гецько не відмовляв нікому.

Під час однієї з таких халтур Гецько зустрів свою майбутню дружину. Він саме закінчував оббивати старовинний, мабуть ще царських часів, диван і вже подумував як би дотепніше запропонувати майже вдвічі старшій від нього, але все ще апетитній господині, провести спільні «польові, але без м’якого знака» випробування відреставрованих меблів, як до хати ступило високе, статне синьооке диво. Із тих, поруч з якими наймодніші топ-моделі здаються сіренькими простушками. «От би з ким перевірити на міцність диван!» — промайнула думка. А вголос він сказав:

— На сьогодні все. Тут ще треба б підновити бронзову фурнітуру та заново полакувати дерево. Але це вже іншим разом. Якщо юна господиня дозволить, то я прийду в суботу.

— А чому ж, — посміхнулася дівчина. — Приходьте.

І він приходив у суботу, неділю, в понеділок… Так зачастив, що й незчувся, коли відремонтував та підновив усі меблі. Але випробувати їх на міцність вдалося лише після весілля. Бо Поліна — так звали Гецькову пасію — виявилася дівчиною не тільки вродливою, а ще й вихованою у суворих селянських традиціях.

Оселилися в його батьків. На перших порах Гецька немов підмінили. Він жодного разу навіть не глянув на інших жінок, не кажучи