Читати книгу - "Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби"

— Добридень. Я від Грищенка. Мені потрібен список фахівців міністерства з контактними телефонами для «гарячої лінії» та для виступів по радіо й телебаченню, — звернувся Грабовський до опецькуватого чоловіка, який сидів за комп’ютером біля вікна.

— Я вас розумію, але це так зопалу не робиться, — тоном наставника відповів Кирило Артурович. — Розробка подібних документів, це ціла процедура. Спочатку складаємо план-графік, у якому вказуємо назву заходу, дату і місце його проведення, прізвища й посади фахівців, які братимуть участь, відповідальних за організацію посадовців. Попередньо ви мусите персонально переговорити з кожним кандидатом й узгодити чи може і, головне, чи бажає він взяти участь у пропонованому заході. Але не забувайте про субординацію. Вам посада дозволяє турбувати керівників, не вище директора департаменту, вашому начальнику відділу — не вище заступника державного секретаря, а до державного секретаря та міністра може звертатися лише директор департаменту.

— Але ж це дуже довго, марудно й непродуктивно, а мені треба вже. У крайньому випадку завтра вранці мушу покласти на стіл директору департаменту списки, — скрушно мовив Грабовський.

— Нічого не вдієш — процедура, — наставницьким тоном відповів Кирило Артурович, який з’їв зуби на складанні подібних документів.

На тому й розійшлися. А потім Грабовський до ночі сидів за комп’ютером і за підказаною схемою складав план, який незабаром, (хто б міг подумати!) стане їхнім головним козирем у міжвідомчих бюрократичних іграх.

Хтось із великих дуже влучно помітив, що ситуація підвладна лише тому, хто володіє інформацією. А саме її новобранцям бракувало. Кожна спроба розжитись на будь яку попередню інформацію про події, висвітленням яких, по логіці, доведеться займатися їм, наштовхувалась на ввічливе замовчування. Тож у лабіринтах хитросплетінь державної служби новачки почувалися сліпими кошенятами. А за свою необізнаність розплачувалися мало не щоденними авралами. Ось і учора незадовго до закінчення робочого дня до відділу завітала підручна Софії Борисівни Зоя Полозова — цибата дівиця чи то молодичка, рябе обличчя якої крізь ластовиння аж сяяло зловтіхою.

— Василю Григоровичу, Софія Борисівна переказала, що це треба зробити на завтра і вранці розмістити на сайті, — тамуючи сміх проворкотіла вона до завідувача відділу, колишнього телеведучого Василя Петренка.

— А коли ви отримали цю інформацію? — Поцікавився той.

— Недавно. Десь із тиждень тому. Софія Борисівна хотіла сама все підготувати. Але отримала інше термінове завдання. А це доручила зробити особисто вам.

Вони ще не встигли отямитися й роздивитись принесений папірець, як Зоя вже зникла за дверима.

Що ж, їм до роботи не звикати. Треба, — значить зроблять.

Вивчення папірця не забрало багато часу. Та й що там вивчати, коли у двох коротеньких реченнях — жодної конкретної інформації! Навіть час і місце не вказані. Тільки натяк на подію. Та й той навряд чи достовірний. Добре, що хоч вдалося з’ясувати, який департамент готує і проводить ту міжнародну конференцію.

— Старий, сходи-но у відділ боротьби з соціальними аномаліями та попроси пакет документів до конференції, — доручив Грабовському шеф.

— Усі потрібні матеріали ми передали Софії Борисівні. Вона готує інформацію про конференцію й наказала нікому, особливо вашому відділу, нічого не давати, — вислухавши Миколине прохання, відповів заступник начальника управління Петро Сом.

— Ви готові повторити свої слова у присутності Софії Борисівни? — Поцікавився той, демонструючи увімкнений диктофон.

— Так не чесно! — образився співрозмовник, вручаючи течку з паперами.

— Дайте, будь ласка, ще копії оцих двох постанов, — попрохав Грабовський.

— А навіщо вам постанови? — Тоном великого цабе запитав пан Сом.

— Щоб не виглядати дурнями, коли підготуємо прес-реліз із неточностями, — відрізав Антон.

— Ви пишіть з того, що є. А ми потім почитаємо й скажемо, що не так, — не здавався співрозмовник.

— Ліпше дайте копії, аби не довелося пояснювати керівництву, що у вас тут щось не так.

Від останнього аргументу у пана Сома аж вуса обвисли:

— Ну, знаєте, з вами неможливо розмовляти, — образився він.

Отримавши потрібні документи, Антон із шефом засіли за комп’ютер. Аж до ночі вивчали папери, писали й переписували. А коли вранці, схвалений держсекретарем документ з’явився на сайті, Софія Борисівна зволила зателефонувати Петренку.

— Василю Григоровичу, хто вас уповноважував готувати прес-реліз і, головне, не погодивши зі мною чи з Міністром, розміщувати на сайті? — запитала вона роздратовано. При цьому слово «Міністр» прозвучало так, щоб співрозмовник раз і назавжди затямив, що воно не тільки пишеться, а й вимовляється з великої літери.

— Даруйте, Софіє Борисівно, але ж ви самі через Зою передали вказівку готувати до конференції прес-реліз. — Парирував начальник.

— То я вам для ознайомлення передала, — просичала вона. — Затямте раз і назавжди, що всю інформацію про заходи, у яких задіяний Міністр, готую я. Усе інше — ви. Але на сайт можете посилати тільки після погодження зі мною, або з Міністром, — вичитувала тоном, що не допускає заперечень.

— Начальник стратегічного департаменту Міністерства правди Тарас Остриця, — простягнув руку невисокий миршавенький чоловічок з вусами щіточкою. І далі вже командирським тоном:

— Нам треба терміново підготувати спільний наказ і план заходів Міністерства правди та Міністерства справедливості з організації всенародного обговорення політичної реформи. Бо сьогодні адміністрація президента перевіряє виконання Указу нашим відомством, а завтра прийдуть до вас.

— Даруйте, у нас все готове, — простодушно перебив Грабовський. — То чому б і вам не підготувати ті папери самотужки?

— Та ви уважно почитайте Указ. Там же ясно сказано: «Міністерству правди та Міністерству справедливості організувати всенародне обговорення… з широким висвітленням у засобах масової інформації…». Тобто ми мусимо працювати спільно. Ви організовуєте й проводите заходи, а ми — висвітлюємо все це в засобах масової інформації. Що тут незрозумілого?! Давайте комп’ютер