Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

— Ні, Каруче, якщо я тебе поцілую, ти неодмінно комусь скажеш.

— Та щоб мені осліпнути, Маран, та щоб мені провалитися на місці, та щоб мені живим у могилу зійти, — забожився Карук.

Маран знову замовкла, наче далі непевно роздумуючи. Відмовити?

— Все… поверни мені мою власність, — наполіг Карук.

— Та… — вимовила Маран сором’язливо…

… І з наче підсолодженою, награною неприязню наблизила личко до уст Карука…

О, які ж теплі були вуста в Карука. Навіть тепліші, ніж синя намистинка, що горіла на її долоні.

м. Нью-Йорк, США (переклад Гурген Баренц, Еліна Заржицька)

…На кінчику вечірнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вікна, повис тягар ночі, яка неминуче насувається на місто.

За балконом — сутінки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжі Камчатки. Хочу побачити світанкову зорю над чорним і холодним океаном, яку вже ніколи не побачу такою, якою милувався двадцять років тому.

Сутінки — це та мить, коли час зупиняється; час без кольору і звуків; мертвий і сумний. Писав Кастанеда, «Сутінки — це прошарок між світами». В цьому містичному проміжку причаїлась якась таїна — печальна, нелегка для душі, але важлива для розуму, вона таїть в собі велику суть дрібних речей.

Почуваю себе забутою книгою на схололому піску порожнього пляжу. Нудьгуючий вітер потріпує сторінки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набігають на гальку. Чи буде ще літо? І чи не набридне в цьому житті бути предметом чужого дозвілля?

Зрештою, над чим я розмірковую? Адже в тридцять п’ять життя закінчується. Далі — повтор і закріплення пройденого матеріалу. Багато з того, що наповнювало життя і було його сенсом — відпрацьований матеріал. Місце йому на смітнику. Залишились порожнеча, яка претендує стати смислом і виправданням всього теперішнього. І за таких обставин було б добре відшукати в собі сили, щоб знайти того, хто зміг би наповнити смислом ранковий дзвінок будильника.

Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном, кількома яблуками, четвертинкою чорного хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути чорний ґудзик дзвінка.

— Ти???…

— Невже я так змінився?

На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», — всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і не дивно, що з’явився знову.

— Ні, не змінився.

— Увійти можна?

— А чи варто?

— Ти не одна?

— В мене такий безлад.

— Він мені завжди подобався.

— Чому?

— Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, — протягую пакет, в якому пляшки підступно дзенькають боками.

— Ти переоцінюєш наші можливості, — коментує вміст пакету. На мить мені здалось, що між нами все залишилось як і було раніше.

— Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.

— Ти відвикла?

— Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповіси, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти як і раніше запиваєш горілку водою?

— Якщо є.

— В крані завжди є.

— Не всюди є кран.

Сліпі ревнощі до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося місця для неї. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, ділити з кимось ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до моєї легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання.

З часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.

Спостерігаю за тим, як вона накриває стіл: все відбувається як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні та непотрібні, корисні й безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато й вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.

— Ти був щасливим?

— Мільйон разів!

— …???

— Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…

— Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою. Я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що, розповідай, адже коли ми ще ось так посидимо?

— Гаразд. Розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс — починаєш жити минулим. І тоді пам’ять відкриває такі деталі, про існування яких, здавалось, забув на віки. Так от, щастя, як я його розумію зараз — це коли прокидаєшся на світанку і перше, що ти чуєш — тиху, впівголоса розмову стареньких батьків, як потріскують в плиті сухі соснові дрова, охоплені язиками вогню, як за вікном в ранковій тиші скрипить на морозі старий клен і над всім цим — розмірене цокання старого настінного годинника. Щастя — це відчувати, як схололі за