Читати книгу - "Віннету ІІ"

Боже, врятуй і допоможи! Хвиля підхопила мене, закрутила, як м’ячем, потягнула на дно, а потім знову винесла на поверхню. Я не поворухнув жодним м’язом, розуміючи, що всякі зусилля марні, головне — не проґавити момент, коли хвиля наблизиться до суші, тоді слід буде напружити всі сили і не дати їй забрати себе назад.

Я пробув у владі розгніваного бурхливого моря не більше ніж півхвилини, але здавалося, що цілі години. І ось раптом знову сильна хвиля підхопила мене на гребінь і різко, немов виплюнувши, жбурнула між скель на спокійну воду. Тепер треба було за всяку ціну не дати їй зловити себе знову! Я щосили запрацював руками і ногами, і плив із таким напруженням, як ніколи раніше. Ясна річ, вислів «спокійна вода», який я щойно вжив, означав лише відносний спокій. Хвиля викинула мене за межі шторму, величезні вали завбільшки з будинок залишилися позаду, проте стихія й далі бавилася мною, як легенькою пробкою на збуреній поверхні води. Мені неймовірно пощастило, що я встиг побачити сушу, інакше б я, мабуть, загинув. Та тепер я знав, у якому напрямку плисти, і навіть якщо сила хвиль дозволяла мені долати лише зовсім короткі відстані, то врешті я таки дістався до берега, хоча й не так, як планував. У цілковитій темряві важко було відрізнити берег від моря. Я довго не міг знайти зручного місця, аби вибратися на берег без ризику для життя. Аж тут я відчув, ніби хтось дав мені по голові сокирою, бо сильно вдарився головою об скелю і, вже непритомніючи, зусиллям волі змусив себе видертися по камінню. Тут і зомлів.

Коли отямився, ураган усе ще лютував. Голова розколювалася від болю, але на такі дрібниці не було коли зважати. Найбільше мене непокоїло те, що не знав, де я: на суші чи на скелі серед моря. Мертво вчепившись у мокрі, слизькі від водоростей камені, я боявся поворухнутися, щоб буря не змела мене, як друзку. Та за якийсь час вітер послабшав, а потім, як це часто буває під час таких ураганів, усе стихло раптово, ніби від удару, дощ припинився, на небі замерехтіли зірки.

У непевному світлі зірок я вже міг зорієнтуватися: скеля, на якій лежав, стояла на березі, позаду вирували хвилі, а попереду темніли якісь поодинокі дерева. Я сповз із каменів і підійшов до них. Одні дерева витримали тиск урагану, інші вітер вирвав із коренем, а деякі навіть переніс на значну відстань. Вдалині мерехтіли вогні, там мали бути люди, тож я пішов на світло.

Я знайшов людей, які зібралися довкола зруйнованих штурмом будівель, з одного будинку вітер зірвав увесь дах. Можете собі уявити, як здивувалися ті люди, коли побачили мене! Вони дивилися на мене, як на привида. Море все ще ревіло, і ми мусили кричати, щоб почути одне одного.

Це були рибалки. Ураган загнав наше судно на один з островів Драй-Тортуґас (острови Драй-Тортуґас розташовані на шельфі Мексиканської затоки[7], приблизно за 180 км на південний захід від Флориди[8] і 150 км на північ від Гавани[9]), де стояв форт Джефферсон[10]. Там тримали полонених конфедератів.

Рибалки поставилися до мене дуже доброзичливо, дали чисту білизну і потрібний одяг, оскільки те, в чому я лягав спати на пароплаві, перетворилося на лахміття. Потім вдарили у дзвін тривоги й розбрелися по березі в пошуках інших потерпілих. До ранку було знайдено шістнадцять осіб, але тільки трьох вдалося врятувати — інші померли. Зійшло сонце й освітило берег, устелений уламками розбитого судна. Ніс нашого пароплава усе ще стирчав між скель, куди закинув його ураган.

Отже, я став жертвою аварії корабля в повному розумінні цього слова, бо я не мав нічого, геть нічого: гроші, призначені на благородну мету, спочивали на дні моря. Звичайно, я шкодував про втрату, але тішив себе тим, що сам я все ж таки зостався живим, я і ще троє, а всі решта загинули, отже, мені страшенно пощастило!

Комендант форту подбав про мене і трьох інших врятованих пасажирів, забезпечив нас усім потрібним, та ще й допоміг мені, як тільки трапилася нагода, відплисти до Нью-Йорка на попутному кораблі. Я прибув туди біднішим, ніж у той день, коли потрапив уперше. У мене не залишилося нічого, крім бажання почати все спочатку.

Чому я вирушив до Нью-Йорка, а не до Сент-Луїса, де жили мої знайомі і друзі і де я міг сподіватися на допомогу містера Генрі? Тому, що він уже й так зробив для мене дуже багато, і я не хотів зловживати його добротою. Якби я міг бути певним, що зустріну там Віннету, я, звичайно, поїхав би туди. Однак такої певності я не мав, адже вождь апачів ішов слідом за Сантером, гонитва могла затягнутися на місяці, і я вже не знав, де його шукати. Я був рішуче налаштований рано чи пізно знайти Віннету, але для цього слід було їхати на захід, до селища на річці Ріо-Пекос. А перед цим треба було знову стати на ноги, і мені здавалося, що у Нью-Йорку я найшвидше зумію покращити своє фінансове становище.

І я не помилився. Мені пощастило, я познайомився з дуже поважною особою — таким собі містером Джошем Тейлором, власником приватної детективної агенції, і запропонував йому свої послуги. Детально розпитавши мене, хто я і що робив останнім часом, він погодився взяти мене стажистом на випробувальний термін, хоч я й німець. Він вважав, що німці не надто здатні до роботи за його фахом, однак