Читати книгу - "Неболови"

Середульший бабин син, Грицько, непутящий був від самого дитинства. То шибку в когось розгатить, то яблука в сусідів обтрусить, а то й жменю цукерок у магазині поцупить. Коли половина хутірських хлопців-однолітків утирала розбиті Грицьком носи, він з другою половиною йшов шукати пригод до райцентру. Тому, коли хлопець нарешті подорослішав, вивчився на комбайнера і пішов у прийми в сусіднє село, хутір зітхнув з полегшенням. На біду, обраниця Грицька — старша за нього жінка, ще більше, ніж кохала чоловіка, полюбляла випити. Бабин же син і так від цієї справи не відмовлявся, а якщо дружина пригощала та припрошувала, то й поготів. Отак після чергової пиятики вони живцем і погоріли у власній хаті від запаленої цигарки.

Молодшого сина баби Гальки звали Сашком. Сашко був інтелігентом, бо вчився в технікумі в самому Харкові і носив окуляри з товстими скельцями. У свої нечасті приїзди додому він любив розгортати перед матір’ю карту Радянського Союзу та показувати їй міста, куди він­ колись неодмінно її повезе. Москва, Ленінград і, звичай­но ж, Мурманськ. Одного разу після відвідин Сашко не ді­йшов лише сотню метрів до поїзда на Харків. На станції Ков’яги у вранішній темряві його збила електричка. Знайшовши забуті на столі карту й окуляри з товстими скельцями, баба дякувала Богові лише за те, що розрізаний навпіл син не мучився й помер одразу.

Скоро по смерті Сашка не стало і Йвана, бабиного Гальчиного чоловіка. За рік він згас від невідомої хвороби. Хоча возили його і в лікарню в райцентрі, і по сільських бабах-знахарках — чоловікові нічого не допомагало. Танув як свічка. Баба знала те, чого не розуміли ані лікарі, ані знахарки-шептухи: Йван помирав від горя, — та не ладна була нічого із цим вдіяти. Не винна ж бо була, що не стало йому життєвої сили, якої в неї вистачало на десятьох.

Пережила смерть синів, пережила і смерть чоловіка. Нікому ніколи не скаржилася, робила на колгоспному полі як проклята, а опісля приходила додому і знову робила. Аби заглушити тільки нестерпну пекучу самотність. Найважче бабі стало після виходу на пенсію, коли на важку роботу в колгоспі її вже не брали, а домашня не виморювала настільки, щоб забутися вночі важким сном. За ніч вона згадувала і Миколу, і Грицька, і Сашка, і безіменного, і Йвана. Через темряву відчувала, як вони всі дивляться на неї з пожовклих фото на комоді. Говорила з ними як з живими. А вони мовчали, лиш зрідка давали знак, що чують її, скидаючи з комода фотографію.

Коли баба залишилась на хуторі зовсім сама, молоденька поштарка Леся привезла їй за пазухою крихітне сіре кошеня. «Ось, знайшла. Мабуть, викинув хтось, а мені шкода стало, та й подумала, що вам буде з ним веселіше», — червоніючи, простягла вона бабі Гальці Сірого на долоні. Баба спочатку ставилася до малого з утилітарної точки зору: виросте, може, мишу яку в курнику вловить, та до хати не пускала. Але коли під час нічної грози кошеня жалісно нявчало та дряпало сінешні двері, не витримала й відчинила.

Відчувши своєю котячою інтуїцією, що бабине серце розтало, Сірий став повноправним господарем хати. Щоночі він приходив і, муркочучи, умощувався на ліжку в баби Гальки в ногах. На ранок після першої такої спільної ночівлі вона з подивом відзначила, що безсоння, яке мучило її роками, мов корова язиком злизала, і вона всю ніч проспала міцним здоровим сном замість того, щоб говорити з мертвими. Відтоді Сірий став для баби не просто одним з представників сімейства котячих — він став для неї лікарем, другом і співрозмовником. Її останньою пізньою дитиною.

Підводячись з ослінчика, баба Галька обережно загортає Сірого у фартух і кладе на ложе на призьбі. Сама ж чимчикує до похиленої хвіртки, яка ледве відчиняється. Сьогодні субота, отже, скоро приїде Леся. Але не гуманітарна допомога цікавить бабу. Вона надумала просити поштарку привести їй фельдшера з медпункту, аби той полікував Сірого.

Повільно спливає час. Баба виглядає, а Леся все не їде. Уже й вийшла на порослу бур’яном дорогу через хутір, де тепер лише вряди-годи проїжджали мотоцикл чи старий легковик. Нема поштарки. Щоб час швидше минав, баба заходилася рубати сапкою бур’яни під тином, який давно потрух і тримався лише на чесному слові.

— Чи вам ото більше нічого робити, як сапкою посеред цього лісу махати? — озвався Лесин голос за спиною в баби Гальки. — А я аж злякалась. Їду, дивлюся — щось лазить у вас під тином. Думала, знову ті, що каструлі весною покрали.

Баба дивиться на Лесю як на архангела, хіба що молитов не читає.

— Приїхала! Я тебе, Лесюню, сьогодні так чекала…

Поштарка вже скидає з багажника картату торбу зі звичним набором, але баба Галька її зупиняє:

— Постав тут. Ходімо, скажу щось.

Леся дивується, але мовчки йде у двір за старою, яка майже біжить поперед неї з усіх сил, накульгуючи. Баба зупиняється біля хати і показує на купу різнокольорового шмаття на призьбі:

— Сірий захворав.

Нахилившись, поштарка нарешті змогла роздивитись серед старих хусток кота.

— А й справді, видно, таки прихворів. Та що ж ви хотіли, вік уже в нього такий, а коти — вони довго не живуть, — бовкнула і одразу ж прикусила язика, обпікшись об переляканий погляд баби Гальки.

— Та ти що, Лесю, це я стара, та й то ніколи не хворіла, а Сірий — він ще молодий. А може б, ти попросила приїхати нашого дохтура, га? Мо, він би укол який зробив чи ще щось… — Баба з надією зазирнула їй в очі.

— Кому — вам? — не зрозуміла спочатку Леся. — Та ви що, бабо, здуріли?! Це ж кіт, тварина! Хіба той фельдшер знає, якою заразою він хворіє? І не просіть! Скажуть люди, що я зовсім розум загубила! Просити фельдшера лікувати кота! Це ветеринара треба, а він, мабуть, тільки у Валках є… А хочете, я вам завтра кошеня привезу?

Але баба Галька не хотіла. Вона хотіла фельдшера. Леся сердилася і пирхала, але баба мов не чула і вела своє. Врешті поштарка плюнула і погодилася зайти до медпункту, аби лиш баба Галька від неї відчепилася.

— А коли ж він прийде, Лесюню? — довірливо спитала баба.

— Коли зможе, тоді й прийде! — сказала як відрубала.

Набурмосившись, Леся мовчки принесла покинуту під тином сумку з гуманітарною допомогою. Сердита була на свою бабу через те, що довелося брехати. Примусити до чогось фельдшера — здорового червономордого дядька, який лікував пацієнтів ягодами калини з цук­ром від усіх хвороб, було не в її силах. Він би і слухати її не став, лише посміявся б, як з ненормальної. Десять років тому поштарка скочила б на велосипеда та гайнула до Валок у пошуках ветеринара. «Молода була і дурна», — чомусь із сумом подумала про себе колишню.

Поки Леся діставала продукти з торби, проворна баба Галька вже встигла метнутися до хати і тепер щось ховала у кишені фартуха.

—