Читати книгу - "Контрольний укол"

— Як у Вас справи? — запитав він у немолодого хворого, що скривив страждальну міну при появі медиків і тяжко, зі стогоном почав дихати.

— Погано.

— Що — «погано»?

— Все погано, дихати нічим.

Віктор Тихонович послухав декілька секунд його грудну клітку й упевнено сказав:

— Ні, Вам краще, краще.

— Погано, докторе.

— Ні, що Ви? Краще, краще. Я ж бачу. Вам краще. На виписку його, Ігорю Петровичу, — і перейшов до наступного хворого.

Приголомшений чоловік взагалі перестав дихати на якийсь час. Потім, зрозумівши, що його доля вирішена остаточно, улігся зручніше і спокійно почав дихати.

— А ось ці хворі, — звернувся шеф до мене, — будуть тепер під Вашим наглядом, Василю Васильовичу. Ну, що Ви скажете про цю хвору?

Мене кинуло в жар. Я схопив хвору жінку за руку в пошуках пульсу, але, окрім гучних ударів власного серця, нічого не почув.

— Послухайте її, — підказав завідувач.

Хвора підняла сорочку, а я гарячково тикав фонендоскопом у грудну клітку, намагаючись не дивитися на її ще молоді груди. І, незважаючи на те, що вона, допомагаючи мені, посилено дихала, я абсолютно нічого не чув. «Німа легеня!» «Ексудативний плеврит!» — пульсували в голові страшні діагнози.

Голос шефа був спокійний: — Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручніше.

За тиждень я вже відчував себе більш-менш упевнено на своїй роботі. Ігор Петрович, тобто Ігор (так він запропонував називати його в неробочий час), узяв наді мною шефство, і ми навіть подружилися. Він був старшим на вісім років, але тримався на рівних і ввів мене в курс усіх місцевих подій.

— З шефом жити можна, — говорив він мені в ординаторській, коли ми закінчили оформлювати історії хвороб після обходу. — Головне, не забувай, що він начальник. А то він цього не любить. За нагоди, звичайно, може вгатити клізму по самі… — він подивився на мої вуха, але, побачивши, як я спалахнув, пожалів мене і додав: — По самі ніздрі! Та я бачу, що ти не нахаба, тому з цим у тебе проблем не буде. А з хворими впораєшся, в медінституті чомусь же навчили. Хоча основне навчання буде тут. Запам'ятай, — він усміхнувся, переходячи на жартівливий тон, — дві речі можуть зіпсувати молодого неодруженого доктора: спирт і жінки.

— Ні, мені цього не потрібно.

— Не зарікайся. Краще вже відразу і потихеньку. А то такі, як ти, тишком-нишком, та як почнуть галабурдити, що просто дивом дивуєшся. Спирт тебе пити змусять, а жінки в нашому житті невідворотні, як світлі свята і сірі будні.

— А Надія Миколаївна давно тут працює? — тонко, як мені здалося, я перевів розмову в дещо іншу площину.

— Та років десять вже, напевно.

— Ну і як вона?

— Взагалі-то вона непогана, але, як і всі жінки, непередбачувана. То добра, хоч до хворих прикладай, то невитримана, як після клізми. Хочу дати тобі пораду. З жінками поводься тільки чемно, тому що кожна друга з них або стерво, або відьма. Якщо їх образиш, обов'язково напаскудять, помстяться. А Надія, вона — розлучена. Живе з матір'ю і маленькою донькою. Такі — наче чорна скринька з капканом усередині. Поживеш — побачиш.

Надія ж Миколаївна у подібній ситуації, заклавши ногу за ногу, оголивши їх до верхньої третини стегна, в розкритому халаті, під яким були спідниця і кофтина, попихкуючи незмінною сигареткою і скрививши отруйно губи, чи то від гіркого диму, чи то від внутрішнього стану, наставляла мене зі своєї дзвіниці:

— Тут Вам, Василю Васильовичу, не інститут, «двійку» потім не відпрацюєш. Як щось не так — можуть і пикою об стіл. Як Вам, до речі, наші лікарі?

— Нічого, нормально ставляться.

— Ну-ну, осягайте, докторе, навчайтеся суворій правді життя. А Ігор Петрович що тут Вам про мене наспівав?

— Так, у загальних рисах. Хвалив.

Вона подивилася на мене. Я зашарівся.

— Вам, Василю Васильовичу, ще треба навчитися брехати жінкам. У житті це здорово допомагає. А втім, можливо, Ви й не навчитеся.

— Я не брешу, — сказав я і ще більше почервонів.

— Ви молодий, Вас ще ліпитимуть. Але не дозволяйте нікому робити з себе млинця, — закінчила вона серйозно.

Напевно, зовнішність у мене така, що привертає до себе увагу, бо всі при зустрічі зі мною вважають своїм обов'язком учити мене жити. І в мою голову через наївні вуха вливають цілі системи власного сприйняття навколишнього світу, на які вже чекають завали подібної інформації, від дикого коктейлю яких я гублюся і не знаю, що мені робити в конкретній ситуації.

Іноді до нас зазирав Вадим Миколайович, лікар приймального відділення. Було йому років тридцять п'ять. Жилавий, високий, він постійно сутулився — зовсім не цінував своєї чоловічої переваги — зросту. Його чорнява