Читати книгу - "Ген воїна"

— Ні! Стій, не біжи туди, — шепотів Славко. — Зараз вибухнуть паливні баки.

Янка не слухалася. Її тендітна постать темніла і коливалася, неначе примара, на тлі вогню.

— Гайда! — ще раз обернулася Янка до Славка і стрибнула. Наступної миті стіна вогню розлетілася на мільярди зірок.

— Любий, відкрий очі, благаю!

Славко ледь розклепив важкі повіки. Попервах перед очима кружляли різнокольорові кола, але потроху зір повертався. Через якийсь час він побачив Янку. Вона стояла біля ліжка, прикривала долонею рота і щось шепотіла.

— Ти молишся? — тихо спитав Славко.

Кожне слово давалося йому з болем. Здавалося, що губи важили по кількасот кілограмів, та ще й терлися одна об одну, наче сухе порепане каміння.

— Любий, нарешті! — Янка вхопила Славка за руку. — Знаєш, коли мені сказали, що вас підбили, і ви впали десь у полі під перехресним вогнем, я не повірила, що ти загинув.

Голос Янки тремтів, вона говорила скоромовкою, неначе боялася, що Славко її перепинить, і вона не встигне розповісти все, що хотіла.

— А тоді хлопці знайшли твого штурмана. Вовчик живий. Він взагалі в порядку, у нього тільки нога поранена, в нього стріляли вже на землі, хотіли в полон узяти, та наші встигли відбити. І Вовчик сказав, що ти залишився в кабіні і впав десь у полі. А я все одно вірила, що ти живий.

Славко відчував тепло Янчиної долоні. Вона гладила його руку, а потім піднесла до вуст і почала гарячково цілувати. Її сльози текли по руці Славка і, наче свята вода, холодили та лікували попечену і порепану шкіру.

Славко намагався пригадати своє падіння, та нічого не знаходив про це у пам’яті.

— А ти зміг, — щебетала Янка, — ти зміг, любий. Ти посадив свого «крокодила» на болото.

Славко заплющив очі й опинився в аудиторії училища.

— Не забувайте, — говорив інструктор, — навіть у нештатній ситуації є речі, які грають на вас. У разі більш-менш контрольованого падіння, шукайте водойми, схили. Усе те, що допоможе пом’якшити удар. І взагалі, жага життя — дуже серйозна річ.

— Дякую, — прошепотів Славко.

— І я дякую, — почув здалеку голос Янки. — Щодня, щомиті Йому дякую. Ось отямишся трохи, підемо удвох до храму на сповідь. Я день і ніч молилася, щоби Він зберіг тебе. Щоби дав мені шанс знову тебе обійняти.

Євгенові вже виповнилося двадцять три. Високий, широкоплечий, він якось враз із худорлявого, невиразного юнака перетворився на справжнього чоловіка. Однак у селі він як був, так і лишився Женькою — інакше його ніхто не кликав. Можливо, через відкриту посмішку, яка ніколи не сходила з його обличчя, та веселу вдачу. Він, хоча і зажив слави великого бешкетника, та ніколи не викликав у односельців негативних емоцій. Йому пробачали і всілякі витівки, і регулярні нальоти на громадський (колись колгоспний) сад та сусідські полуниці. Односельці лише махали вслід рукою, мовляв, переросте, адже знали: якщо треба, цей хлопчина із білявим чубом завжди допоможе.

Вивчившись після армії у Бахмачі на автоелектрика, в райцентрі не залишився. Повернувся додому і жив разом із матір’ю — заробляв на хліб, копирсаючись у дротах залізних сільських коней.

Женьчина матір працювала на залізничному переїзді за селом. Через зміну вона закривала і відкривала шлагбаум, дозволяючи або забороняючи машинам їхати через колії. Ще змалечку Женька полюбляв бігати до неї, як він сам казав, «на станцію» і дивитися, як працює червоно-білий шлагбаум та мерехтить жовтий двоокий світлофор.

Літо видалося спекотним. Уже о десятій ранку пекло так, що всі, хто мав хоч якусь можливість перепочити, ховалися по хатах або шукали затінку. Євген від самого ранку ремонтував старого трактора на стані. Увесь у мазуті, він копирсався у дротах «ХТЗ», який ніяк не хотів заводитися. Зрештою, наполегливість, з якою хлопчина прочищав з’єднання та розбирав дроти, допомагаючи собі приглушеними матюками, дала результат. Після чергової спроби трактор таки застрекотав, із труби вирвався струмінь диму. Завівся!

— Усе, мужики, — Євген вистрибнув із кабіни на землю, витер перемазаною рукою піт з обличчя і посміхнувся. — На сьогодні — годі. Завтра прийду, то ще «ЗІЛ» поколупаю.

Він підійшов до прибитого на дверях гаража старого рукомийника, злив собі на руки і натер їх шматком господарчого мила.

— Ви як хочете, а я купатися іду, — Женька умився, витер обличчя замацаним рушником, що висів на цвяху біля рукомийника, помахав рукою чоловікам, які курили в тіні біля гаража, і рушив у бік села.

Хлопець забіг додому, швидко перехилив склянку холодного молока, крикнув через паркан матері, яка була в сусідки, що пішов купатися, і гайнув із двору.

Колись Підлипки, в яких жив Євген, стояли під самою водою. Однак невеличка, та норовиста річечка увесь час підтоплювала хати й заливала городи. Отож згодом село ніби посунулося далі, за залізницю, насип якої захищав його від води, а біля річки залишився невеличкий хутір. Щоб дійти до води, Женька мусив пройти по випаленій сонцем дорозі до переїзду, а далі трохи звернути ліворуч.

Навколо було, як у пеклі. Він відчував, як пливе під ногами розігрітий на сонці асфальт. Хотілося впасти у воду і довіритися течії, яка б остудила тіло. Побачив, що шлагбаум на переїзді почав закриватися, і додав ходи. Стояти на сонці й чекати, доки проїде потяг, дуже не хотілося. Однак перебігти колії він не наважився, товарняк виявився спритнішим. Женька спинився перед коліями. Нічого не вдієш, потрібно перечекати. Аж раптом крізь стукотіння коліс та дзеленчання запобіжного сигналу почув десь іззаду крик:

— Ану, відійди звідти! Агов! Ти чуєш мене?

Євген озирнувся і побачив біля залізничної будки дівчину. Тендітна, на вигляд не більше сімнадцяти років, вона стояла на приступках,