Читати книгу - "Ген воїна"

— Ну, подумай сама, дурненька, хто ж, як не кадровий офіцер, має протистояти іншим людям у погонах? Це без мене там усіх повбивають.

Уранці Славко ще з одним знайомим уже їхали до Києва. У наплічнику мав узяті на складі під «слово офіцера» старі «броник» і каску.

На Майдані він відповідав за побудову та охорону периметру спершу з боку від Михайлівського. Потім перемістився зі своєю сотнею на Грушевського. Пізніше, у лютому, в найстрашніші дні, перебував біля консерваторії.

Йому пощастило. Єдиний раз зачепило шию на Грушевського, та й то гумою. Куля влучила справа в шарф над ключицею і зрикошетила вгору під каску. Славко попервах навіть не збагнув, що сталося, — відчув удар, а вже пізніше дістав специфічної форми шматок гуми, який застряг під кріпленням.

У день розстрілу Майдану він відтягував поранених товаришів з Інститутської, і вже подумки попрощався і з рідними, і з Янкою. Однак, Бог милував, у нього не влучили. Він так і не зміг зрозуміти, яким чином невідомий снайпер обирав собі мішені і чому оминув його.

Коли на Майдані прощалися з полеглими товаришами, він зголосився відвезти тіла трьох убитих на Львівщину. Там провів їх в останню путь і вирішив не повертатися на Майдан.

— Знаєш, Янко, — Славко із насолодою смакував картоплю з котлетою, — далі вже вони самі впораються. Головне ми зробили — вигнали гадів.

День, коли командир викликав Славка і розповів про антитерористичну операцію на Донбасі, був похмурим. Із неба лляло.

— Давай відверто, Слав, — командир стояв у півоберта до вікна і курив, — зараз я шукаю добровольців. Однак, це поки що. Я певен, що незабаром усі ми туди підемо. За наказом. Кордони з Росією в Луганщині фактично є лише на папері. Через них сунуть бойовики. І не лише росіяни, а й чечени. Вони озброєні, обстріляні.

Командир відійшов від вікна і загасив цигарку в попільничці на столі.

— Це вже справжня війна, синку. Майдан був лише квіточками. А наразі — ягідки. Післязавтра відправляємо перші три борти. Будуть перевозити десантників, прикривати з повітря, себто робитимуть те, що потрібно. Йди, зважте з дружиною, і завтра приходь із відповіддю.

Янка чекала чоловіка під козирком на ґанку. Вона одразу відчула, що скоїлося те, чого вже не змінити. Славко повільно йшов під зливою до будинку, а Янка дивилася на його мокрий силует, що наближався крізь стіну води, прикривала долонею рота і беззвучно плакала.

Він піднявся на три приступки і завмер. За мить Янка кинулася йому назустріч. Невідома сила, яка до останнього утримувала її і не давала плакати вголос, зникла, і подвір’я сповнилося жіночим риданням.

— Я хочу, щоби ти пішов у церкву і сповідався, — Янка стояла в дверях кімнати і дивилася, як чоловік збирає наплічника, — мені так буде спокійніше.

— Сонечко, — Славко кинув одяг на ліжко і підійшов до неї, — ти чого? Ти мені більше не віриш? Я не загину, я он і на Майдані був у самому пеклі — і нічого. Ну? Чого ти?

— Майдан, то не війна. На війні ти щомиті будеш під прицілом.

— Давай так: я повернуся, і ми разом сходимо до храму. А поки що піди сама. Як я полечу, ти йди. Іди й попроси, щоб Бог прикривав мій борт згори, добре?

— Тю, дурне, — Янка жартома стукнула Славка кулачком у груди, — ляпаєш що попало.

— Зате ти посміхнулася, — обійняв її Славко, — а це для мене головне.

Він притягнув дружину до себе, обхопив її обличчя долонями і поцілував. Спершу в губи, потім в очі, а потім знову в губи. Янка притислася до чоловіка. Її руки гладили його плечі, спину. Здавалося, вона ніколи і нікуди його не відпустить.

Перших чотири бойових вильоти пройшли вдало. Двічі його борт відвозив вояків і забирав поранених. Ще раз доставляли за призначенням якусь апаратуру та вивозили двох загиблих бійців національної гвардії. Вчетверте вони вийшли на супровід колони, і навіть довелося накрити вогнем блокпост ворога. І ось у п’ятий виліт — в їхній гелікоптер влучили. Влучили, коли вони висадили десантників і поверталися порожні на аеродром.

Славко бачив ракету, яку випустили з ручної зенітки. Терорист з ПЗРК стріляв із краю лісосмуги. За мить система «крокодила» зреагувала на небезпеку, і з обох боків гелікоптера відстрелилися теплові уловлювачі. Ракета зреагувала на правий бік і розірвалася далеченько від гелікоптера. Славко посміхнувся, однак уже за мить виявилося, що радів зарано.

Знизу пішли одразу кілька ракет. «Крокодил» знов відстрелив теплові пастки. Проте з лівого боку щось пішло не так: чи то піропатрон виявився бракованим, чи ще щось, однак ракета пішла прямо на тепло лівого двигуна.

— То що, Славко, все ніяк не посадиш гелікоптер? — промовила Янка і засміялася.

Вона і Славко стояли на шляху і дивилися на уламки гелікоптера, що догорали у полі.

Янка чомусь була вдягнена у форму пілота. Славко збагнув, що це сон.

— Рано чи пізно обов’язково посаджу. Це ж лише сон. А уві сні можливо все.

— А як ніколи не посадиш, то що тоді?

Янка вмить перемінилася, тепер на ній була довга вишиванка, а голову прикрашав вінок із жита і маків.

— Хіба, любий, маю до віку чекати?

Янка засміялася і побігла до палаючого гелікоптера. «Стій!» — хотів крикнути Славко, одначе слова застрягли у нього в горлі. Він лише махнув руками. Розум підказував, що треба негайно виринати із цього сну, але у Славка ніяк не виходило.

— Куди ти, Янко? — нарешті прошепотів він. І не впізнав свого голосу. Тихий і сухий, він радше нагадував тріскотіння гілок у багатті.

— Я? — обернулася до Славка Янка. — Я йду через вогнище стрибати. Купала ж, любий, гайда зі мною.

Навколо вмить стемніло.