Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

— Ну й нехай, — вперто трималася свого Дорка, який не є, а дідусь, мусить за внуку попіклуватися. Ніц він їй не зробить, не з’їсть же! А навіть якщо й шкоду яку заподіє, то він до суду піде, не я, ось так!

— Хотіла б я знати, — спробувала вивідати у подруги Варварка, — чого він такими очима на всіх людей дивиться, втік від усіх на полонину і сидить там сам-один. Таки совість його за щось мучить. Про нього чого тільки не плескають. Дорцю, а сестра тобі часом нічого про нього не повідала, га?

— Та була балачка, але ніц про те говорити не буду, як почує від кого, мені потім буде стидно йому в очі глянути, нє, ніц не скажу.

Варварка вже давно хотіла якомога більше дізнатися про Вуя з полонини, про його дикий вигляд, який відлякував людей, про його усамітнене життя в горах. Та чому люди говорять про нього недомовками, ніби бояться потім відповісти за балачку, як його зустрінуть. А доброго слова про нього то взагалі годі від кого почути. Чого Варварка не дотумкувала, звідки таке прізвисько — Вуй із полонини — прилипло до старого. Не міг же дід бути для всіх у селі вуйком! Але вже так повелося, всі називали його Вуєм з полонини, то й вона так на нього казала. Слово це «вуй» походить від «вуйко». Так на місцевій говірці називають дядька. Варварка жила в Дьорфлі не так вже й давно, вона переїхала сюди до чоловіка, пішла за невістку. А як дівувала, то жила не в горах, а внизу, в Преттіґау. Так що не цілком орієнтувалася в особливостях життя та подіях, які відбувалися до її переїзду в цю місцину. Так само мало знала вона й місцеві знаменитості. Дорка, її хороша знайома, була звідси родом, донедавна разом із матір’ю жила в селі. Але рік тому мама її померла і вона перебралася вниз, до містечка Баде Раґац, де знайшла собі гарний заробіток, працюючи покоївкою у великому готелі. Цього літнього ранку вона, власне, прийшла з Рагаца, ведучи Гайді за руку. Правда до Маєнфельда її та малу підвіз на драбиняку[1]знайомий, який саме їхав додому. Отож нічого дивного, що Варварка вирішила скористатися з хорошої нагоди й дізнатися трохи більше. Вона по-дружньому взяла Дорку за руку і проворкотіла:

— Дорцю, та ми ж такі добрі товаришки! Та тільки від тебе можна справді правду почути. Людиська ж наплетуть такого, що купи не тримається. Лише ти знаєш, як воно насправді було. Розкажи, хоча б трішечки, що таке зі старим і чи завжди він був таким людиноненависником, як ото зараз?

— А я знаю, який він раніше був? Мені зараз двадцять шість, а йому то вже точно всі сімдесят. Тобто молодим я його видіти ніяк не могла, рахувати вмієш? Моя мама була, як і він, родом з Домлешґа, звісно могла б я багато чого про нього повідати, але ти розплескаєш неодмінно. Завтра брехня по всьому селу піде.

— Йой, Дорко, та що ти таке кажеш, — ображена Варварка аж відсахнулася, — не такі вже лихі на слово в нас люди, заспокойся! Як вже і розкажу, то не все. Про що скажеш мовчати — нікому й словом не прохоплюся. Розкажи і не будеш ні про що жаліти, най мене грім поб’є, лишнього не бовкну!

— Та най там уже, — здалася Дорка, — але дивися мені, ти пообіцяла зайвого не пасталакати!

Дорка озирнулася за малою, чи не чує та часом. Проте її побоювання були марні: дівчинка не могла нічого почути, бо її взагалі не було ніде видно. Очевидно, вона в якийсь момент взагалі перестала йти за ними, а подружки так захопилися балачкою, що цього не помітили. Дорка відразу зупинилася і, обернувшись, озирнула доокола.

Стежка хоча й звивиста, проте згори проглядалася майже до самого села, і нікого на ній не було.

— Он вона, — обізвалася Варварка, яка приєдналася до подружки, — ген там, бачиш? — і вказала пальцем далеко вбік від стежки, — дряпається догори схилом разом із Петрусем-козопасом та його козами. Чого він так пізно сьогодні? Але нам те на руку, він за малою тепер пильнувати буде, а ти можеш мені все спокійно розповісти.

— Та не мусить він за нею вже так дуже й пильнувати, — зауважила Дорка, — досить кмітлива мала, як на її п’ять років, ловить усе на ходу, вона багато чого, собі на ліпше, сама навчиться. Бо що в старого? Лише кози і хижа на полонині…

— А в нього колись більше було? — здивувалася Варварка.

— У нього? Ну таки колись було. Так я собі думаю, — з притиском заперечила Дорка. — Та він мав одну з найліпших господарок в Домлешґу. Він був у батька старшим сином. Мав молодшого брата, який, на відміну від нього, хорошою та порядною людиною був. Не як старший, що хтів не робити, а паном бути. Волочився десь по людях із такими ж неробами, яких ніхто знати не хтів. Всю господарку програв, пропив. Батьки, як то завжди буває, не витримали такої ганьби, повмирали з горя одне за одним. Брат зі злиднів село покинув і пішов кудись у світи. Ніхто так і не знає, куди подівся. А вуйко, як лишився із сплюгавленим ім’ям та голим-босим, як церковна миша, до війська подався і служив десь у Неаполі. Дванадцять чи тринадцять років про нього не було чути. А потім несподівано вернувся додому з хлопчиком, підлітком іще. Думав його комусь із родини віддати. Але ніхто його ні на поріг не пустив, ні знатися з ним більше не хтів. Він затаїв після цього зло на всіх. Сказав: «Більше в Домлешґ ні ногою!» Прийшов у Дьорфлі й став із хлопчиком тут жити. Жінка, від якої той малий був, родом, певно, з Грауб’юндена. Мабуть, як жив там внизу, то знайшов собі жінку,