Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

сміялася до сліз: щож це господиня принесла до хати? Котеня? Щоб робило непорядки? І все те на її руки! Але Зоська сміялася грімко й радісно. Вона, як майже кожна жінка любила котенят, любила безпомічних маленят. Тож прикучнула на підлозі й стала водити пальцем. Маленьке, ледве прочунявши з дороги й її вражень, зараз же помітило рух знайомого предмета і м’яку лапочку повело за стрибаючим пальцем. Рожеві подушечки розхилилися і з-поміж них виринули крихітні білі кігтики.

— Маленький хижачок — втішилася Віра — бачиш? Ледве стоїть на своїх ніжках, а вже полює. Добре, що воно не боїться. Я думала — буде вириватись, нявчати та тужити за мамою. А воно так наче б у нас народилося: сміле й задоволене.

Так, киценька була ще надто мала, щоб розуміти, що таке туга. Зоська зараз же піднесла їй мисочку теплого молочка і вона стала хлептати. Видно, що у Віриної подруги вона вже навчилася тої штуки при мамі, бо тепер йшло це справно. Вправді малий, рожевий язичок розприскував молочко і воно збиралося на борідці, що надто глибоко поринала в мисочку. Але киця хоробро підкидала ковтки молока на трубочці язичка та ковтала його справно й з апетитом.

Потім Зоська віднесла її на своє ліжко і маленьке звинулося в клубок та заснуло смачно — першим сном на новому житлі.

* * *

Весело пливуть дні малого котеняти, правда? Цілий день ігри, цілий день бігання, стрибання та ловлення всього, що котиться. Спершу ці рухи ще незручні, м’яко-кругляві і котенятко часто хитається, а навіть падає. М’ячик бо біжить дуже швидко, підлога ховзька, а лапочки ще м’які й слабі. Оце кладе їх широко й смішно — незручно. Солодкі, рожеві подушечки сміло й справно доторкають землі. Вони приносять враження дотику, а кігтики задержують ніжки, коли вони ковзаються. Але ж м’ячик котиться і котенятко мусить його наздоганяти. Тут уже справа поважна: впіймати, а потім лягти на спинку і копати м’ячик четвернею та старатись узяти в ротик і гризти зубками. Діла, отже, багато.

Лапочки дуже швидко міцніють і набирають вправи. Вони вже перестають розсуватися на боки і дозволяють бігати швидко, ба навіть стрибати. Звісно: спочатку на малий, кухонний ослінчик. Це бо під нього закотився м’ячик і з гори дуже зручно підганяти його лапочкою. Коли ж викотиться з другого боку, тільки стрибнути і вже є! Але до ротика ніяк не ввійде. Хоч як його копай, хоч як повертай: круглий і пружкий і прокусити негоден. Малесенькими, але гострими як шпильочки, молочними зубками.

Ще день-два і гляди, ми вже вміємо стрибати. Спершу на Зосьчине ліжко. Ще спочатку до половини ліжника, що повисає з боків. А там вже далі, зачіпаючи кігтиками, видряпаємось нагору. Подушка бо дуже смачне місце для спання. Та й на ліжку дуже зручно гратися, не дарма ж Зоська водить по ньому скрутком паперу. Він шелестить принадно і зловити його справжня радість. Це не м’ячик, що вперто не дається прокусити. А папір — хай тільки попадеться між лапочки й під зуби! О! як весело скубати його й дерти! Як шелестить, і його куски підстрибують, як комахи.

Комахи? Мухи прилітають до кухні з ґанку. Чорні, прудкі й хитрі. За ними треба високо стрибати і теж не зловиш. Ще найкраще присісти тихесенько та зачатувати. Часом така дурна муха, наївшись, сяде де-небудь та миє собі ніжки чи ротик. Тоді: стриб, і вже є! Гратися далі не можливо, але можна розжвакати й покуштувати приємного соку з живини. Бо ми всетаки малий хижачок, ми киця. І сік цей дає нам силу й будить в нас ловецьку справність. А лови — наше право, відвічне право котів.

Дуже швидко цілоденні гри замінюються в лови й чатування на все, що рухається й ні. Так котеня підготовується до самостійного життя. Усе його грання набирає розумнішого й цілеспрямованого вигляду. Помічають це люди й перестають казати «воно», тільки вона або він. Так і з нашим котеням. Воно стало кицею і назвали її Джіґою. Разом з тим змінилися й кицині зацікавлення: вона стала помічати світ, що в ньому зажила, та достосувати його до себе. Це не значить, що вона змінила вигляд і спосіб життя Стрільчуків, ні, але з їхнього життя й житла вибирала для себе те, що приємне, і нераз заставляла людей пристосуватися до неї. Робили це з радістю, бо полюбили кицю.

Якже справді проходили Джіґіні дні? Очевидно, не на праці, тільки на грах і псотах. Дуже швидко м’ячик і папірці стали недостатніми предметами забави. Їх заступило все, що рухається, шелестить, котиться, стрибає. А найбільше такого можна було побачити, коли Зоська прибирала хату. Тут вже Джіґа стала товаришкою Зосьчиної праці. Здавалося, що кожен рух і праця її є тільки на те, щоб киця гралася. Коли Зоська прибирала в хаті, Джіґа стрибала по всіх столах і стільцях, стручувала всі предмети, ловила все, що котиться. А вже найприємніше їй було чатувати на щітки, коли Зоська мела хату, стрибати на них та сівши верхи, копати їх ногами й торгати зубами. Потім Джіґа лягала на краєчок килима і коли Зоська тягнула його — підстрибувала вгору, ловила кінець, вкінці лягала на килим і давала себе тягнути.

Усі ці ігри вироблювали у Джіґи справність, меткість, силу пазурів — ловецькі прикмети кота. До того Зосьчине виховання розбуджувало у Джіґи хижість. Зоська сідала на землю, гралась і дражнилась з кицею, відбирала їй предмети, лоскотала її та заставляла «копати» й вживати зубів і пазурів. Зоська сама була жвава й хижа як кицька і так виховувала мале.

Але ж: звідкіля походить ім’я кицьки: Джіґа? Якесь кумедне, надзвичайне.

Отож Віра та Юрко вичитали в зоології, що батьківщиною одної породи котів є Абісінія. Так оце кицька буде представницею далекої, гарячої країни, де її предки вигрівалися на скелях високих гір під тропічним сонцем і серед буйної рістні полудня. Ясне, що кицька мусіла бути чорна, хоча й тигросмуга була б теж відповідна. Щож до самого ймення то серед небагатьох