Читати книгу - "Повідомлення Броуді"

доти блукали у сутіні (яка також була рутиною) того звироднілого кохання, захотіли повернутися до свого попереднього життя чоловіків серед чоловіків. Вони знову стали чинити каверзи, задиратися, час від часу пиячити. Можливо, колись вони почулися врятованими, але взяли за звичку вдаватися, кожен окремо, до невиправданих чи мало виправданих відлучок. Незадовго до кінця року молодший сказав, що має в столиці якусь справу. Крістіан поїхав у Морон; на прив’язі біля відомого нам дому він упізнав Едуардового буланого. Він увійшов; молодший сидів там, чекаючи своєї черги. Певно, Крістіан йому сказав:

— Якщо так піде далі, ми заїздимо коней. Краще мати її під рукою.

Він переговорив із хазяйкою, витяг з-за пояса кілька монет, і вони забрали її з собою. Хуліана їхала з Крістіаном; Едуардо пришпорив буланого, щоб їх не бачити.

Вони повернулося до того, про що вже говорилося. Ганебне розв’язання справи провалилося; обидва піддалися спокусі ошукати. Там витав дух Каїна, але любов між Нільсенами була дуже великою — хто знає, які випробування та небезпеки вони розділили! — тож воліли зганяти свою досаду на чужих. На незнайомцях, на собаках, на Хуліані, яка принесла незлагоду.

Добігав кінця березень, а спека не спадала. В неділю (по неділях люди зазвичай йдуть додому рано) Едуардо, який повертався з корчми, побачив, що брат запрягає волів. Крістіан сказав:

— Ходи, нам треба відвезти шкури у Пардо; я вже їх наладував. Скористаймося прохолодою.

Гадаю, крамниця в Пардо була південніше. Вони рушили воєнною дорогою, потім в об’їзд. З приходом ночі поле ставало щодалі неозорішим.

Вони обігнули стерню. Крістіан кинув припалену цигарку і неквапливо проказав:

— За роботу, брате. Потім нам допоможуть пугачі. Нині я її вбив. Нехай лишається тут зі своїм манаттям, більше ніщо нам не заважатиме.

Вони обійнялися, майже ридаючи. Тепер їх пов’язувало ще одне: жінка, яку з жалем було принесено в жертву, й обов’язок її забути.

Негідний

Наше уявлення про місто завжди є дещо застарілим. Кав’ярня перетворилася на бар; передухіддя, за яким ледь прозирало патіо і виткі виноградні лози, тепер є тьмяним коридором із ліфтом в глибині. Отак і я роками думав, що під певним номером на вулиці Талькауано мене чекає «Книгарня Буенос-Айрес»; одного ранку я виявив на її місці антикварний дім і довідався, що дон Сантьяго Фішбейн, її власник, помер. Він був радше опасистий; не так пригадую риси його обличчя, як наші довгі бесіди. Витриманий і спокійний, він зазвичай засуджував сіонізм, який робив єврея звичайною людиною, прив’язаною, як і всі інші, до єдиної традиції і єдиної країни, без складнощів і розходжень, які зараз його збагачують. Він сказав, що укладає велику антологію творів Баруха Спінози, звільнену від усього того евклідового апарату, який заважає читанню і надає фантастичній теорії оманливої строгості. Він показав мені, та не схотів продати, цікавий примірник «Kabbala Denudata» Розенрота, але в моїй бібліотеці є деякі книжки Гінзбурга і Вейта з його книгарні.

Одного пообіддя, коли ми були самі, він звірив мені одну історію з власного життя, яку я нині можу розповісти. Я◦зміню, як цього можна сподіватися, деякі подробиці.

— Я◦повідаю вам те, чого не розповідав нікому. Ана, моя жінка, цього не знає, не знають навіть мої найближчі друзі. Це сталося так давно, що мені здається — було то не зі мною. Можливо, ви використаєте це для оповідання, яке, без сумніву, розцвітите кинджалами. Не знаю, чи я вже вам колись казав, що я з провінції Ентре-Ріос. Не скажу, що ми були єврейськими ґаучо; єврейських ґаучо ніколи не було. Ми були крамарями й рільниками. Я◦народився в Урдінаррайні, який заледве пам’ятаю; коли мої батьки приїхали в Буенос-Айрес, аби відкрити крамницю, я був малим хлоп’ям. За кілька кварталів від нас був Мальдонадо[6], а далі — пустирі.

Карлайл писав, що люди потребують героїв. Підручник з історії Ґроссо запропонував мені культ Сан-Мартіна, але у ньому я знайшов лише військовика, який ратоборствував у Чилі, а тепер був бронзовим пам’ятником і назвою площі. Сліпий випадок звів мене з цілком іншим героєм, на нещастя нас обох: Франсиско Феррарі. Мабуть, ви вперше чуєте його ім’я.

Наш квартал не був таким буйним, як Корралес і Бахо, та не було корчми, де б не збиралася своя ватага забіяк. Феррарі вчащав до корчми на розі Тріумвірато і Темзи. Саме там стався інцидент, який зробив мене одним з його прихильників. Я◦пішов туди купити чвертку мате. З’явився якийсь зайда з густим чубом і вусами і попросив ялівцівки. Феррарі м’яко сказав йому:

— Скажіть-но: ми не бачились з вами позавчорашнього вечора на танцях в Хуліани? Звідки ви?

— Із Сан-Крістобаля, — відказав той.

— Я◦би вам радив, — натякнув Феррарі, — не вертатися сюди. Є непоштиві люди, які можуть завдати вам прикрощів.

І тип зі Сан-Крістобаля забрався — з вусами й усім решта. Либонь, він не поступався Феррарі мужністю, проте знав, що тут збирається ватага.

Відтоді Франсиско Феррарі став героєм, якого жадали мої п’ятнадцять років. Він був чорнявий, радше високий, показний, красень за тогочасним зразком. Завжди ходив у чорному.

Другий випадок нас зблизив. Я◦йшов з матір’ю і тіткою; ми перестріли кількох парубійків, і один з них голосно сказав іншим:

— Дайте їм пройти, цим старим шкапам.

Я◦не знав, що робити. Тут втрутився Феррарі, який вийшов зі свого дому. Він став супроти зачепи і сказав йому:

— Якщо тобі хочеться задиратися з кимось, то чому ти не задерешся зі мною?

Поволі оглянув їх один по одному із голови до п’ят, і ніхто не відказав йому ні слова. Вони його знали.

Він стенув плечима, вклонився нам і пішов собі. Відійшовши недалеко, сказав мені: