Читати книгу - "Ангел пригляду"

весело, якось необразливо. І ватажок їхній, череватий троль, теж іржав, як кінь. Ясинський спершу заморгав — як це розуміти? — потім осяяло. Смішно їм, бачте: цивільний, Пілюлькін нікчемний, клістирна трубка висловлюється, як реальний пацан! Ану, ліпило, забирайся, поки цілий, до своїх психів, не спокушай долю…

З тим і повернувся Ясинський до лікарні, подумки лаючи всіх орків на світі — скільки їх там.

Нині, засипаний снігом, він ішов до аптеки, і задкувала перед ним заметіль, відступаючи помалу. Чи то десь згори, чи, навпаки, просто з пекла подали сигнал, і завірюха стихла, тулячись поземкою до землі, а Місто з’явилось у холодному повітрі, прозоре, як міраж.

Міраж цей, щоправда, вигляд мав поганенький. Будівлі стояли, потворно і мертво шкірячись порожніми вікнами, — немов жахливий жук-короїд вигриз із них усі нутрощі. Машин не було видно зовсім, а якщо котрась і з’являлася, то поспішала проскочити швидше. Лежали поперек тротуару винесені вибухом обшарпані двері, поодинокі перехожі боязко їх обминали: раптом під ними міна! Заметіль милосердно присипала старий наст, ще відучора засипаний битим склом і голим гіллям — ніби погуляв тут якийсь злодій, пописавши гігантською бритвою околиці.

Позаду пролунав пронизливий дитячий крик. Лікар здригнувся, присів, пригнувся, занурився в придорожню заметіль. Тільки звідти, зі снігової куряви, посмів озирнутися назад — готовий до всього, до найстрашнішого. Але позаду нікого — ні дитини, ні дорослого, тільки виє знавіснілий кіт із відстріляним хвостом, сирота, неборака. Хвіст не загоївся, ще кровоточить, кіт сором’язливо ховає обрубок між ніг, з плямистої морди пригасло дивляться зелені очі… Іншим разом не затримався б Ясинський, поступився б котові дорогою, як і годиться, але зараз… Зараз усі вони союзники в цій війні, усі постраждалі, і ті, хто з хвостами, і ті, хто без.

— Киць-киць-киць, — покликав лікар, нишпорячи рукою в промерзлій кишені — чи не завалялося щось: сухар, цукерка, хоч натяк на їжу. — Киць-киць-киць!

Плямиста морда дивилася з надією, очі зеленіли. Але нічого не знайшлося, порожня кишеня.

Кіт усе зрозумів. Безгучно, з болем відкрив рота, немов позіхаючи, — і провалився крізь землю безіменним грішником, безхвостим злидарем…

Будівля аптеки, як завжди, виникла несподівано. До останньої миті не було її видно за посіченими липами, а потім наче з-під землі вистрибнула, сліпо втупилася тьмяними, заклеєними навхрест більмами.

Колись, іще за мирного життя, ця аптека була найбільшою в місті. Разом із туристичними конторами розташовувалася вона в багатому особняку дев’ятнадцятого століття. Тепер від колишньої пишноти лишився тільки під’їзд, який стерегли боягузливо вишкірені сірі кам’яні леви з притиснутими вухами. Між левами над дивом уцілілими дверима — напис: «Добрі ліки».

Неподалік, метрів за п’ятдесят, — похмура триповерхова будівля міськради з бурими плямами на ґанку. Чи то вчора, чи то третього дня впав снаряд, убив кількох людей. Прибрали їх не відразу — не до того, нехай мертві ховають своїх мерців.

Скам’янілі, як манекени, лежали вони на сходах, і страшні були їхні білі обличчя, куди страшніші за будь-яку неживу матерію. Вибиті силоміць душі не просто залишили тіла, вони спотворили їх, і то так, що ті холодили серце живим, ніби мстилися за розлуку.

Тіла потім прибрали, звичайно, але кров так і не змили. Та й кому цим займатися? Чиновники-брехуни просто тут, на площі, погрожували дати відсіч, клялись у вірності країні, але як посипалися снаряди, загуркотіли гаубиці — чкурнули через лінію фронту вгодованими зайцями. Один з усіх не втік — заступник мера з соцпитань. Ну, цей завжди був придуркуватий: хабарів не брав, вислуховував людей, навіть щось намагався вирішити… Тепер сам залишився відгавкуватися за всю владу.

Щоденно, як на службу, сходилися до дверей міськради стурбовані бабці й дами старшого віку. Усі як одна вбрані в старе й зношене — хоча звідки така вбогість, війні всього місяць від народження? — і все ж таки. Не буденне зношувалося, ні,— зісподу діставали найжахливіше дрантя і з люттю напинали на себе в три шари. На вигляд дами були як хворі й стурбовані ляльки — з присипаними снігом маківками, з розпашілими через холод щоками та верескливими голосами. Переймалися вони одним: чи не буде якогось послаблення або полегшення, а то, може, оголосять усе-таки кінець війні.

Ну, війні кінця не передбачалося, не для того починали. Але преференції, бувало, мали місце в ті дні, коли волонтери на своїх барбухайках[1]проривалися крізь задимлену лінію фронту, що гуркотіла вибухами. Тут починалися військові чудеса: замовкала артилерія, самі собою шикувалися черги, щедрою рукою роздавалися крупи, борошно, олія, цукор, сіль, консерви, плівка — конопатити биті вікна. У чергах зазвичай стояли жінки та літні люди, чоловіки ховалися по домівках, боячись насильницької мобілізації. А жінки стояли, терпіли, чекали, коли дадуть хоч щось. І у всіх в очах одне й те саме питання — навіщо, ну навіщо? Навіщо кров, за що катують людей? Ми ж прості, прості ми… З непростими — олігархами там, жидівнею всілякою, — робіть що хочете. Але нас за що, га?

Мужики — ті ховалися, без крайньої потреби носа на вулицю не потикали. А чого ховалися, питання? Як же свобода, незалежність, про які всі язики стерли? Поки одні базікали, другі озброювалися, грабували помалу — така незалежність припала їм до смаку. Та коли з’ясувалося, що за свободу треба голову під кулі підставляти, і то не чужу, а власну, — свободолюбці з числа місцевих розповзлися, як таргани по шпаринах. Утім, особливого прагнення від них і без того не чекали, хороших ополченців постачали з-за кордону, але все одно якось дивно…

— Що ви за люди таакі? — виговорювали орки місцевим, і чулася в їхній мові московська говірка. — Земля ваша стогне під ярмом фашистської хунти, а ви поховалися…

— Та за що нам воювати, ця хунта нас не зачіпає поки, — непослідовно, тубільною говіркою відповідали місцеві.— Дурні ми чи шо?

Розмови ці взаємної приязні не додавали. Орки зневажали місцевих, місцеві ненавиділи орків. Але й ті, й інші на дух не переносили карателів-укропів, які сплять і бачать, як би розтоптати весь Південний Схід.

А місто трималося завдяки мало не самим лише волонтерам. Молодці, звичайно, нічого не скажеш… Понаїхали з усіх кінців світу, голови свої підставляти. Навіщо, чого? Явна клініка. Що це, скажіть-но, — гіперкомпенсація? Манія грандіозу? Ким вони себе вважають — рятівниками людства? Адже вбити можуть у будь-яку хвилину…

Лікареві раптом стало до сліз шкода молодих дурних волонтерів, усіма забутих старих, психів, невдах, які приїхали сюди класти свої молоді життя. І себе чомусь разом із ними, хоча ніякий він був