Читати книгу - "Ангел пригляду"

Але нічого цього не сказав Ясинський, махнув не дивлячись рукою, погнав хворих у корпус — ті подалися підтюпцем покірно, бо легкі, без особливої дурини.

Лікар подивився їм услід… Що казати, змінюються часи. Не в такому й глибокому минулому, ще в Давньому Римі, психів лікували батогом, а нині все їм як на тарілочці: чисті простирадла, галоперидол, гамівні сорочки. От лишень обстріли нервовість підвищують, а так — живи й радій, якщо гаубицею не накриє… Утім, гаубиць боялися не дуже — довбоне, та й відкотить, «гради» гірше: тут уже якщо дістане — все.

А головлікар Онопко все тупцяв серед заметів, скрипів снігом, дивився на небо, на дорогу, не наважувався. Потім таки ступив до Ясинського, взяв його руку обома своїми, стиснув, запитально глянув знизу своїми безсонними, червоними очима, — і раптом не витримав, ткнувся лисою головою лікареві в підборіддя, просто в сіру щетину, затрусився в сухих риданнях.

— Пробачте, якщо зможете… Напризволяще ж кидаю…

Від головлікаря пахло медичним спиртом, він просотався ним в останні дні наскрізь, ніби не пив, а обливався вранці і ввечері замість одеколону. Насправді пив, пив, проспиртувався до нутра, до останньої мозкової звивини. У звичайному житті був дебелий мужик, а війни, смертей не витримав — зламався.

— Ну що ви, Петре Петровичу, облиште… — Треба було втішити Онопка, йому ще з повною машиною буйних через лінію фронту тягтися. — Буде оказія — повернетеся, заберете інших.

— Авжеж, заберу, — головлікар відірвався, підвів голову, темні намистини дивилися з надією, ніби сам він залишався в Місті, а Ясинський обіцяє його врятувати. — Обов’язково заберу, вірте слову!

І, боячись знову втратити самовладання, відпустив лікареву руку, обернувся і побіг до машини старечим підтюпцем. Грюкнули двері, заревів мотор, рушив, трясучи розбовтаними потрухами, автобус, за ним, ковзаючи і газуючи на кризі, покотилися червоні «жигулі». Головлікар за кермом квапливо змахнув злодійкувату сльозинку…

Отак не поспішаючи виїхали за ворота — до порятунку. Лише хворі витріщалися на Японського, притискаючи білі перелякані обличчя до шибок. А за парканом уже повзли валкою інші машини з білими ганчірками на антенах, на дзеркалах — немов у цей жалобний похід вирушило майже все Місто…

Збрехав, не дотримав слова лікар Онопко Петро Петрович, докторська дисертація на тему «Клінічні особливості перебігу гострих алкогольних галюцинозів в умовах традиційної терапії». Не повернувся ні наступного дня, ні пізніше… Може, потрапив на зворотному шляху під обстріл, може, орки завернули. Або, швидше за все, запив по-чорному, до гострих галюцинозів, що люди звуть «білочкою» і «чортами зеленими». Це буває, особливо з тими, хто повернувся із зони бойових дій, щось комусь обіцяв, та не виконав обіцяного.

А орки — що ж… Орки — то ніби погода, на котру, як відомо, скаржитися немає сенсу. Чи ви гадали, якщо вони всюди наступають, то нас обминуть делікатно, по ниточці? Та ще й решту попередять: «Не треба, друзі, турбувати лікаря Ясинського Станіслава Владиславовича і психів, яких він лікує,— усі вони як один гідні поваги люди…» Можливо, десь у Криму й водяться такі орки — ввічливі, зелені,— але не тут, на сході.

Натомість наші орки взяли лікарню в кільце, обступили воронячим станом, нікого не впускали, не випускали, самого лише Ясинського, та й то не щоразу. Строкаті вони були, різнокаліберні, відразу видно — добровольці. Справжні ввічливі приїжджали сюди повзводно й поротно, зрізавши заздалегідь погони. Кожен був у курсі, хто в якому званні і кому честь віддавати. А ці, наші,— з одного тіста ліплені, гірші тільки козаки дурнуваті…

Крім усього іншого, були вони ще й осатанілі — не від війни, а так, від життя. Вбивали весело, з матюком — подобалося їм це. Натомість ввічливі відпускники, або, простіше сказати, кадрові, дивилися поверх усього, — нічого особистого, просто війна. Треба вбити — вб’ємо, не треба — теж, але без радості й завзяття.

Утім, на справі своїй орки теж розумілися непогано, у них навіть гармата була. Вони цю гармату націлювали в український бік і гатили, причому доволі прицільно. Укри у відповідь скаженіли, але відповісти серйозно остерігалися: знали, що в лікарні люди, і за таке варварство ніхто їх по голівці не погладить: ні ООН, ні ПАРЄ, ні місія ОБОЄ, ні свої ж таки генерали, що просиджують галіфе в Києві…

Ясинський, ні на що особливо не сподіваючись, кілька разів усе-таки ходив до орків: прохав відійти далі. Боявся, не витримають укри, вгатять по лікарні, знесуть усе к бісу. Орки поблажливо посміювалися, шкребли в брудній, просмерділій порохом щетині, але відмовитися від своєї тактики не бажали. Ми, кажуть, життя свої повинні берегти, щоб вас, дурнів, рятувати від фашистів і жидобандерівців.

— Бачив, як луплять по Місту — і по житлових кварталах, до речі?! — запитав головний орк, більше схожий на гобліна або, скоріше, на троля: лисий, череватий, у камуфляжі-цифрі і з гнилими пеньками в пащі.

— Та ви ж перші по них звідси б’єте, — обережно мовив Ясинський.

— Ми — то інше, — терпляче пояснив дурневі черевань. — Це наша стратегія така: життя свої берегти. Укри ж не стануть по божевільні гатити, їх за це Гейропа не похвалить. Ми ж звідси будемо їх мочити цілком безкарно. А ви, ліпили, краще б нам спирту відлили, бо ми добровільні захисники вашої смердючої батьківщини, ну і я ваш особистий ангел-охоронець, коли що…

— Де ж я тобі спирту візьму, якщо його навіть на хворих не вистачає? — не витримав Ясинський. Допекло все ж таки лікареві.

— А де хочеш, там і бери, — байдуже відповів орк і відвернувся. Зовсім відвернувся, немовби не було перед ним нікого. Лікар дивився в жирну потилицю, ярів поволі. Мерзотники — вони тут грають у війнушку, а там люди гинуть, хворі, беззахисні… Якусь мить лайки перекочувались у нього в горлі. Потім раптом прорвало — посипалися, як з гори. Били в череп, стукали, як каміння. Підскакували. Усе там було: і про наволоч, і про матір, і про місце, куди їм належало податися разом зі своїми гарматами й «градами».

Гоблін секунду постояв, не вірячи вухам, потім повільно обернувся. Зовсім близько лікар побачив гнилу щілину рота, вузьке примружене око, — і прірвою смерті глипнув на нього ствол «калаша», знятого з запобіжника. Лікар проковтнув останнє слово, але потім махнув рукою — давай, чого там! — хоча все одно боявся.

Автомат чорнів дірою, страх надимався в горлі, погрожував задушити ще до першого пострілу. Аж раптом захиталися, вибухнули сміхом орки, заіржали на весь голос — нестрашно,