Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

бачимо хоча б на прикладі «Пісні про Харбарда»). Скальдична строфа містить зазвичай чотири рядки — еддична від шести до восьми. Вірш скальда — це або твір з якоїсь нагоди («віса»), або хвалебна пісня на честь правителя («драпа»), або любовна поезія («мансонґ»), або так званий «нід» — образливий вірш, або, іноді, заклинання. Еддична ж пісня є повноцінним наративом із фабулою, присвячений давноминулим подіям, що іноді прямо підкреслюється. Твір скальда майже завжди має автора, тоді як еддична пісня — це фольклор, результат переспіву з покоління у покоління певного сюжету. Можна обережно припустити, що до запису еддична поезія побутувала в усній традиції так званих тулів (þulr). Цим давнім словом з поетичного тезаурусу, якщо вірити словникові Ричарда Клісбі й Ґудбранда Віґфуссона, позначається знавець давніх переказів, поет, мудрець, можливо, чаклун. Окрім «Едди», слово вживається на рунічних написах на каменях, але вже на момент запису «Едди» вийшло з широкого вжитку. Можна припустити (це не може бути чимось більшим, аніж спекуляцією), що у залізну добу в скандинавському (і, ширше, германському) середовищі існував прошарок людей, основним ремеслом яких було зберігання й ретрансляція міфів, а також, імовірно, релігійно-магічні практики — це і були тули. За доби вікінгів традиція тулів помітно редукується, аж до такого стану, що ми можемо більш-менш певно твердити, що особливої касти інтелектуалів-жерців, подібної до кельтських друїдів або до індійських брахманів, станом на Х — ХІ ст. у Скандинавії вже не існує (якщо не брати до уваги язичницький храм в Уппсалі). Постає нове суспільство і нова поезія — поезія скальдів, тоді як давні епічні пісні переважно зберігаються в народній пам'яті, поступово втрачаючи актуальність через запровадження християнства (але тут «героїчним» пісням пощастило більше, ніж пісням про богів). Якщо еддичну і скальдичну поезію щось і ріднить, то це метричні прийоми — алітерація (коли у строфі кілька слів мають починатися з одного приголосного звуку) і кеннінґ (особливий рід тропів, коли два і більше предмети співставляються, щоб описати третій: «поле хвиль» — кеннінґ на позначення моря, «кінь відьми» — на позначення вовка, «володар перснів» — короля, «ялина намиста» — жінки тощо). Проте еддична поезія не прив'язана до цих метричних прийомів до такої міри, як поезія скальдів.

Нинішній переклад здійснено за нормалізованим текстом Сюфуса Бюґґе, підготовленим до видання Ґудні Йонссоном і виданим 1959 року в Рейк'явіку. У процесі перекладу була здійснена спроба якомога точніше відтворити оригінальні розмір і ритм, а також алітерацію, наскільки це дозволяють засоби української мови. Низка еддичних пісень («Пісня Дьорруда», «Пісня сонця», «Пісня про Ріґа», «Пісня про Ґротті» тощо), які не входять до «Codex Regius», на жаль, поки що залишаються не перекладеними. Сподіваємося, що наступне українське видання «Старшої Едди» міститиме й їх.

Віталій Кривоніс

Пророцтво Вьольви

1

Почуйте мене всі

священні родини[1],

малі та великі

Хеймдалля чада[2]!

Волієш, Вальфадре[3],

щоб мовила Вьольва

сказання про давнє,

що я пам'ятаю.

2

Я йотунів[4] знала,

до віку роджених,

що мене породили за давніх-давен;

дев'ять країв

і дев'ять початків

великого древа

межі[5] у землі.

3

За давніх часів

усе було пустка,

ні піску, ні моря,

ані хвиль холодних;

ані землі унизу,

ані небес нагорі, —

розверста безодня,

трава не росла.

4

Доки Бора сини[6]

твердь не піднесли,

ті, що Мідґард[7]

ошатний створили;

сяяло сонце

з півдня на стіни,

на луках зростали

зеленії трави.

5

Сонце із півдня,

місяцю дружнє,

правицю простягло

до краю небес;

сонце не відало,

де його хата,

місяць не відав

моці своєї,

зорі не знали,

де їм стояти.

6

Зійшлися владики

на долі престоли,

священні боги всі,

і радились разом;

ночі й нащадкам[8]

ім'я дарували,

ранок назвали

і полудень також,

присмерк і вечір,

щоб час рахувати.

7

Зустрілися аси

на Ідавеллі,

капища й храми

високі звели;

поставили кузню,

добре кували,

лещата зробили,

створили знаряддя.

8

У тевлі[9] на лузі

весело грали,

речі зазвичай

мали зі злота,

поки три діви

дуже потворні

не прийшли, турси[10],

із Йотунхейму[11].

9

Зійшлися владики

на долі престоли,

священні боги всі,

і радились разом,

хто має дверґів[12]

народ створити

з Бриміра крови

та Блаїна кости[13].

10

Мотсоґнір був

названий першим

з дверґів усіх,

а Дюрін — другим;

людських подобизн

багато зробили

дверґи із глини,

як Дюрін звелів.

11

Нюї, Ніді,

Норді, Судрі,

Аустрі, Вестрі,

Альтйов, Двалін,

Нар і Наїн,

Ніпінґ, Даїн,

Бівур, Бавур,

Бомбур, Норі,

Ан і Анар,

Оїн, Мйодвітнір.

12

Веґґ і Ґандальв,

Віндальв, Торін,

Трор і Траїн,

Тек, Літ і Віт,

Нюр і Нюрад,

ось перших я дверґів,

Реґін і Радсвірд, —

усіх я назвала.

13

Філі, Кілі,

Фундін, Налі,

Хепті, Вілі,

Ханнар, Свіур,

Біллінг, Бруні,

Більд і Бурі,

Фрор, Хорнборі,

Фрег і Лоні,

Аурванг, Ярі,

Ейкінск'яльді.

14

Час уже дверґів

з Дваліна стану

роду людському

назвати від Ловара,

тих, що явились

із ясного каменю

Аурванґа моря

на Йоруваллі.

15

То були Драупнір

і Дольґтрасір,

Хар, Хауґспорі,

Хлеванґ і Ґлої,

Дорі, Орі,

Дув, Андварі,

Скірфір, Аї.

16

Альв та Інґві,

Ейкінск'яльді,

Ф'ялар і Фрості,

Фіни і Ґіннар;

хай пам'ятають

весь довгий рід

Ловара чад,

доки люди живуть.

17

Аж троє прийшли

із того стану,

модних і лагідних

асів родини,

знайшли на землі —

лежали безсилі —

Аска та Емблу[14],

позбавлені долі.

18

Не мали ні подиху,

ані душі вони,

ні теплої крови,

безкровні обличчя;

подих дав Одін,

душу дав Хенір,

Лодур тепло дав

і колір обличчям[15].

19

Бачу, ген ясен,

наймення Іґґдрасіль,

древо, омите

білим потоком;

звідти роса

падає в доли,

вічнозелений

став над Урдбрунні[16].

20

З'явились там діви

три велемудрі[17],

просто з тих вод,

і під деревом сіли;

Урд звали першу,

другу — Верданді,

різали руни,

Скульд була третя.

Присуд судили,

життя обривали

всім, хто родився,

долю рекли.

21

Війну пам'ятає,

першу на світі,

Ґулльвейґ тоді

списами кололи,

і в залі Високих

спалили її,

тричі палили

тричі народжену,

довго палили;

вона й досі живе.

22

Хейд її звали,

як входила в хату,

відьма-віщунка,

мудра із посохом;

чари творила, як тільки