Читати книгу - "Бронзовий чорт"

– Як? – коротко запитав Кальтенбруннер. Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:

– Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, й фюрер навіть повернувся до своїх картин.

Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це фюрерове захоплення. Малювати не личило фюрерові. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші, Кальтенбруннер сам обисто дав вказівку вивозити до рейху особливо цінні предмети мистецтва.

Але сидіти самому з пензлем…

Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером – певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити все. То більше, – ця думка рантом вразила обергрупенфюрера, – що в мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, про цього голландського художника Кальтенбруннер і не чув, а Геріиг домовився з урядом Нідерландів, і той придбав йому картину, заплативши за неї чотири мільйони франків.

А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?

Мине час, і фюреровим картипам не буде ціни, принаймні він уже зараз із задоволенням повісив би одну з них у своїй берлінській квартирі.

Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад'ютант, автомобіль зрушив м'яко, хоч міг за кілька секунд набрати сто кілометрів – восьмициліндровий потужний «хорх» спроможний обігнати будь-яку машину, але тут нема де розігнатися – он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.

Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника Головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи – лише тоді виструнчився і наказав підняти шлагбаум.

Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху – чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов'язки, тим могутнішою стає держава.

Біля другого шлагбаума автомобіль з'їхав на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут в них перевірили документи – ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.

Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський вальтер. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію. – Фюрер чекає на вас, – повідомив гауптштурмфюрер.

– Де? – не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.

– У алеї, перший поворот ліворуч.

Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір'їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними – жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися якихось відступів від цього правила, однак на те він і фюрер, перша людина рейху, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.

Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам – заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.

А начальник Головного управління імперської безпеки справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньки – зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер у творчому екстазі й не чує шереху жорстви під каблуками.

Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову.

Кальтенбруннер устиг побачити на фюреровому обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо Гітлер посміхнувся і зробив знак наблизитися.

Кальтенбруннер виструнчився й підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обер-групенфюрер мимовільно зиркнув на неї також; кущі на передньому плані ядучо- зелені, зовсім не такі, що ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба синя сосна й фіолетові хмари над нею.

Певно, красиво, і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну із своїх акварелей.

– Радий бачити вас, Ернесте, – сказав Гітлер, відірвавшись від картини. Глибоко зітхнув, відклав пензель і підвівся. – Подобається? – запитав.

– Дуже! – вихопилося в Кальтенбруннера щиро, і Гітлер засміявся голосно й весело, якось по-хлопчачому потягнувся і заперечив, правда, не дуже впевнено:

– А мені не дуже.

– Ну що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. – От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.

– Вона ще не закінчена.

– Але ж колись буде…

– Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.

– Кращого подарунку в мене ніколи не буде.

– Я вірю вам, Ернесте. – Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся у неї, (нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав:

– Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живопису.

Кальтенбруннер зробив заперечувальщш жест: своїм самоприниженням фюрер ставив його в незручне становище, зрештою, це не було схоже на Гітлера: отже, після цього злощасного вибуху він ще не знайшов душевного спокою.

Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, кинув його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.

– Давайте трохи походимо, Ернесте, – запропонував, – бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.

Фюрер відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, – шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але це тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.

– Доповідайте, Ернесте, – наказав. – Виявили нових учасників змови?

– Звичайно, мій фюрере.

– Хто?

– Дрібнота, не варта вашої уваги.

– У цій справі нема дрібниць.

– Я знаю, і в перші ж дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.

– Боже мій: Штауффенберг! – вигукнув Гітлер. – Герой війни, якому я вірив, як самому собі! – Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось кислого вигляду. – Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…

– Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.

– Щоб замести сліди. – Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.

– Ви б підвісили цього одноокого полковника на гак за ребро, – зловтішно потер руки Ви витягай б з нього всі їхні таємниці. – Нараз зірвався на фальцет: – Потім ви підчепили б його на.той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в