Читати книгу - "Солодка Даруся"

...Даруся дивується, чому ніхто не в'яже Славка, коли він напивається і дебоширить на пів-села. На Великдень він так набрався, що хотів підпалити стодолу, а потім синє полум'я пішло йому з рота.

Марія — непокрита голова — бігала по сусідах з криком і плачем: «Люде добрі, рятуйте! Христос воскрес! Славко гине!»

Микола — лісник, не встаючи з-за великодного столу, спокійно сказав розпатланій Марії, що стояла безумна на порозі:

— Марійо, висцяйтеся йому в рот, зразу попустить. Або розведіть коняків з водою та й влийте у рот конєчя, як не буде чим висцятися... Отамо на стежці коло Сокола колгоспні коні наслідили, а конєки зібрати ніхто не зібрав.

Бідна тота Марія... Отак, як була у великодній спідниці, заголилася посеред подвір'я і висцялася у синє полум'я із синового рота. А Славка, поваленого на землю, неначе кнура до зарізу, тримав його тато із якимось приїжджим гостем.

Дарусі стало шкода Славка, що міг від горілки згоріти ні за цапову душу, і вона увечері віднесла останнє червоне яблучко із своєї пивниці і мовчки подала Марії. На що Маріїн чоловік зітхнув:

— Люди з писанками до наромальних людей ходять, а солодка Даруся останнє яблуко принесла чорному п'яниці.

Марія сиділа на стільці коло ліжка, у Славкових головах, що харкотів з-під накинутої на нього куфайки, і тримала голову обома руками так само, як тримає її Даруся, коли на неї нападає біль, і хилиталася точно так само, як би її голову розривали іржаві обручі.

І хто з них тепер дурний, чи Марія, чи її син, чи обидвоє зразу, Даруся направду не знає.

Через те йде собі до ріки, сідає на березі просто на зелену травичку, що вже проситься до сонечка, і дивиться на воду. Її сьогодні голова не болить. Сьогодні Великдень і вона вбулася у дуже давні, але все іще великодні черевики. А завтра Даруся їх скине до другого Великодня та й уже ходитиме на босу ногу доти, поки не замерзне ріка. А як замерзне — витягне татові валянки.

Коли вона ходить боса, біль її мучить менше. Вона часом навіть копає посеред городу яму на глибину до своїх крижів, спускається в неї, вгортається чорним живим покривалом, що лоскоче тіло перерубаними корінцями, червами і зотлілим листям, — і так годинами чи то стоїть, чи сидить у живій землі. Земля витягує біль і дає їй соки. Вони піднімаються тілом до самого тім'я, як по стовбуру дерева, і Даруся знову чує в собі силу, забрану з голови розпеченим залізом болю, коли воно вилазить, здається, навіть крізь вуха і шкіру.

То вона собі й думає: хіба годиться з неї сміятися, що часом днює напівзакопана в землю, якщо в селі таким же штибом рятували колись Тараска, коли його била електрика? Закопали по саму шию, і земля витягала смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Тараскового тата, ані з його братів, які клали його у викопану яму, як у цвинтарну могилу.

І нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Тараска один раз била електрика. А її б'є біль у голову майже щоднини. Що, їй чекати на чиюсь сторонську поміч? Вони самі собі помогти не можуть, хіба їм до неї? Вони мали би бути раді за Дарусю, що клопоту їм не приносить. Але вже... хай крутять пальцями коло скронь. Все одно, то лише дурні крутять. Аби лиш про конфети не нагадували.

ЛЮДИ не розуміють, що Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова — надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами.

Але Даруся ні на що не нарікає. Бере вицвілий клубочок кольорових вовняних ниток, кілька шматків складеної учетверо позлітки, стрічки із весільного вінка Маріїної доньки Анни, та й іде у свій золотий садочок, саджений іще татовими руками, між грушки і яблінки. Яблуні вже не можуть добре родити. Старі. Але ще десь світиться плід між ріденьким золотом листу. А груша геть розсохлася. Уже й листу на ній стільки, скільки на лисій Пітриковій голові волосся.

Даруся лізе у грушу і починає перев'язувати позліткою її сумне гілля. Чому дерево має сумувати, коли пригріває осіннє сонечко, коли Дарусю не шугає біль у мозок? Даруся в неділю завжди зодягає мамину вишиту сорочку. А що, грушка не може сьогодні мати сорочечку, вишиту Дарусиними руками? Позлітка блистить на сонці, вітер колише кольорові нитки на рудому листі — і Даруся хоче співати. Але хтось може вчути. Співанка також шкоду приносить. Іванна з Василем доспівалися про червону калину такої, що у Сибір їх відвезли і дотепер там тримають. А може, вже й не тримають, бо нема кого?!

Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам'ятає, але це правда. Ще трохи — і Даруся згадає, хто їй казав, що будь-яка бесіда може робити шкоду.

Що з того, що вона не говорить? Німа Катрінка також лиш на мигах показує, і ніхто її дурною не називає. А Даруся і язик не проґлиґнула, а все одно кажуть за неї неправду. Вона не солодка, але й не дурна. Та Бог їх бери, дурні людські язики.

Даруся пам'ятає, як іще геть зовсім малою, ще до того, як дізналася смак конфет, вони з сусідським Славком крутили пальцем коло чола, коли вулицею йшла дурна Параска, і вони, дітваки, собі думали, що вона направду була дурною, бо так усі в селі казали; бо Параска вголос говорила сама до себе, махала руками і все комусь грозила великим грубим прутом. Параска цілими днями ходила поміж хатів, нічого не просячи, нікого не зачіпаючи, лиш грубий прут розгойдувався в її руках, як сільський вітряк, і Даруся якось запитала тата, як то дурну Параску не болять руки від прута, а ноги від ходу.

Тато взяв тоді свого бука, припрятаного на всяк випадок у хоромах, і дав Дарусі такого шміру по сраці, що