Читати книгу - "Поза межами болю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.
Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.
Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
— Смерть...
Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других.
І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити.
Шукають неба.
Та неба немає.
Тільки байдужа і скам'яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку:
"Смерть".
Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями.
А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.
І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються.
І шукають у замученій душі світла.
Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.
Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.
Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.
Їхня свідомість похожа тепер на сонце.
Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.
І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі.
І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.
Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів.
Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує сербові:
— Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.
Показує рукою, як маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
— Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Так умирає багато людей з перестріленими або багнетом пробитими грудьми й головами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кожна людина збирає останки сили, щоб не впасти.
Ідуть з найтяжчим зусиллям.
Уста судорожно затиснені, жили на темно-сірих і зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одірватися від обличчя.
Їхні голови хиляться безсильно на груди.
Наче невидима сила закинула їм тяжкі верії на шию і гне й тягне їх живосилом до землі.
Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.
Гробову тишу природи перебиває тихе зітхання, уриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні оклики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки перед смертю.
Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть?
Деякі забули мову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У найбільшій частині людей серце вже заснуло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю», після закриття браузера.