Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

2. Директорія Української Народньої Республики повинна рішуче заявити, що трудовий нарід України хоче жити в згоді з трудовим людом всього світу, але ні в якім разі не допустить чужинців порядкувати в себе.

3. До скликання Трудового Конгресу необхідно, аби Директорія негайно переводила всі реформи соціяльного і політичного значіння, котрі зміцнили б позицію трудових кляс — селян і робітників.

4. Директорія УНР мусить негайно вжити самих рішучих заходів до організації народньої армії, на основі самої строгої дисціпліни і порядку, і цим забезпечити землю і волю трудовому народові.

5. Уряд УНР повинен виробити негайно закон про організацію влади на місцях і творити сприяючі умови для широкої організації селянства (яко основи існування Трудової Республики) в формі селянських та робітничих спілок, котрі повинні мати право широкого контролю представників центральної влади на місцях.

6. Само трудове селянство на місцях повинно подбати про те, аби не допустити руїни й анархії на селах, бо тільки порядок і дисціпліна в цей час дасть спроможність селянству організуватись і утримати владу у власних руках.

7. Директорія УНР повинна вжити самих рішучих заходів, аби всі заарештовані з добровольчеської та гетьманської армії офіцери і генерали понесли саму найтяжчу кару.

8. В обов'язок Директорії входить забезпечення семей тих, хто поклав своє життя або став калікою під час боротьби за волю трудового люду України.

9. Директорія УНР повинна вимагати, аби в найближчому часі всі чужоземні війська виїхали за межі України.

10. Директорія УНР повинна всіма засобами допомогти трудовому народові Галичини, Буковини, Кубані і Чорноморщини в боротьбі за визволення, як політичне, так і соціяльне»[2].

Варто звернути увагу, що наведені ухвали передували Декларації Директорії від 26 грудня 1918 р. і були висловлені в ультимативній формі.

На додаток до цих постанов з'їзд, за участі представників від губернських та повітових комітетів Селянської спілки з усієї України, ухвалив резолюцію у земельній справі, якою домагався, «аби Директорія негайно відновила чинність земельного закону, ухваленого Центральною Радою 18 січня 1918р.»[3].

Неважко помітити, що настрої селянства багато в чому відповідали уявленням провідників Української революції про перспективи розвитку суспільних процесів, як не можна не бачити й того, що з цілого ряду позицій погляди сільських трударів були радикальнішими, лівішими.

Це підтвердили й повітові з'їзди в Умані (21–23 грудня 1918 р.), у Рівному (29-З0 грудня 1918 р.), Золотоноші (4–5 січня 1919 р.), Верхньодніпровську (середина січня 1919 р.)[4].

У постановах згаданих з'їздів чітко виділяються кілька спільних позицій: підтримка Директорії як органу, що має відстоювати селянсько-робітничу владу в центрі й на місцях; вимоги рішучої боротьби з контрреволюцією; негайне здійснення соціально-економічних реформ; рішуча боротьба з антантівсько-добровольчими силами.

Однак знадобився дуже короткий час, щоб ситуація кардинально змінилася. Селянські з'їзди припинилися. Спробам їх проведення рішуче було покладено край, бо вони апріорі оголошувалися «більшовицькими». На провідні позиції на місцях почали висуватися особи, причетні до гетьманської адміністрації. Під їхнім «наглядом» відбувалися навіть вибори до Трудового Конгресу.

Здавалося, поволі почав відновлюватися режим, нещодавно повалений такими великими зусиллями.

Нові, опозиційно-тривожні настрої селянства знайшли своє втілення в резолюції наради Виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів за участі представників від губерніальних рад, яка відбулася 14–15 січня 1919 р.

В документі говорилося: «Обговоривши сучасний політичний стан УНР і констатуючи, що:

1. Директорія УНР, зрозумівши клясовий характер Великої Української Революції і в своїй законодавчій праці намітивши шлях широких соціяльних реформ на користь трудовим клясам, до цього часу не зуміла і не змогла утворити таких органів управління, як в центрі, так і на місцях, спіраючись на котрі могла б переводити соціальні реформи і проводити клясову боротьбу.

2. Не створивши зазначених в п. 1 клясових органів, як в центрі, так і на місцях, Директорія утворила адміністративні апарати з участю в них представників буржуазно-демократичних верств, склавши в центрі ріжнєманітний по своєму складові кабінет міністрів, котрий в цілому, не розуміючи глибокого соціяльного напруження, зайнявся ліквідацією революційного клясового руху і його здобутків і цим діскредитував Директорію, викликавши проти неї обурення та недовірря серед широких мас трудового селянства та пролєтаріяту, з одного боку, а з другого — скупчивши українську буржуазію та буржуазну демократію навкруги ідеї військової диктатури, як необхідного фактора для боротьби проти змагань революційних мас, характеризуючи їх (ті змагання), яко явище анархичне. Така політика і таке розуміння справи утворило на Україні становище, при котрому частини території — як Харківщина, Полтавщина та почасти Чернигівщина і Катеринославщина — відкинули владу Директорії.

3. Скликаємий Директорією найвищий законодавчий орган, Всеукраїнський Трудовий Конгрес, якому Директорія мусіла передати верховну владу — при зазначених вище умовах, завдяки відсутности підтримки його організованими реальними силами на місцях, не може мати практичного значіння і цим самим засуджений на бездіяльність і поставлений перед небезпекою насильства над ним організованої буржуазії шляхом зрива його з метою не дати йому змоги взяти всю повноту влади в свої руки і використати цю владу задля переведення клясової політики»[5].

Виходячи з вищесказаного і зважаючи на необхідність негайного утворення влади, яка б гарантувала трудовим класам можливість проведення політики, яка б відповідала їх інтересам, взявши до уваги вимоги робітничих і селянських з' їздів України, нарада постановила:

«I. Вимагати від Директорії УНР видання негайно, протягом одної доби, розпорядження про передачу влади в волостях, повітах і губерніях відповідним об'єднаним радам селянських та робітничих депутатів, складеним на основах пропорціональности і значіння цих кляс в сучасній революції, з повною залежністю кожної (ради) межи собою по інстанціям. Комісари Директорії повинні скласти свої уповноваження перед цими радами, котрим належить право або уповноважити їх на дальнійше виконання своїх обов'язків, або призначити инших осіб.

II. Влада в центрі має належати Всеукраїнському (об'єднаному) З' їзду Рад Селянських та Робітничих Депутатів, котрий складається з представників, обраних повітовими та губерніяльними радами.

III. До утворення Всеукраїнської Ради Селянських і Робітничих Депутатів владу в центрі Директорія мусить негайно передати виконавчим Комітетам Всеукраїнських Рад Селянських і Робітничих Депутатів.

IV. Непереведення цих вимог в життя або віддалення цього позбавляє можливості органи селянських депутатів і членів Селянських Спілок продовжувати продуктивну творчу працю і брати активну участь в роботі існуючих державних установ і бути їх агентами»[6].

Здавалося б, така резолюція була неабияким попередженням, по суті ультиматумом керманичам Української революції. Ігнорувати настрої народних мас було безперспективно і небезпечно. Можна було, врешті-решт, використати цей документ і в інший спосіб: спираючись на селянство, стати на шлях радикальних кроків проти того крила в директоріальних колах,